Григорій Чупринка

Розкішний степ… Убогі села…
Це ти, мій краю чарівний?
Мій рідний край такий веселий,
Мій рідний край такий сумний!

Як часто я в своїх надіях
З тобою, краю мій, живу,
Бо

І
Я скінчу свої страждання
І на шлях, слізьми напоєний,
Вийду сміло без вагання,
Дзвоном ліри заспокоєний.

Щоб не нило, не боліло
Серце, ще не загартоване,
Я пущу

Глянь їй в очі! — Пишні вії,
Мов озера, обгорнули,
Де блищать живі надії,
Де страждання потонули.

Глянь їй в очі! — Наче в морі,
В широтах багатоводних,
Огоньки —

Никнуть, бліднуть ночі тіні,
Полотніє темний фльор —
В величезному падінні,
Весь в огні, в самогорінні
Ріже небо метеор.
То таємний дух творіння,
Провозвісник вищих сил

Мене на розпусту недоля турнула,
Як мати злочинна неждане дитя;
Дивітесь, як сміло, як злісно пірнула
Вона моє щастя в розпутне життя.

Засни ж, моє серце! З-за чорної

(Христі О. Алчевській)

Як тихо в кімнаті!
В заквітчаній шаті
На темній іконі
В кривавій короні
Христос головою поник.

Неначе нудьгує,
Що мучивсь він

Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне
Вільний, мрійний, тихий дзвін,
В світлі, в вітрі, в небі тоне,
Спів розносе
І голосе.
Хто се, хто се
Дзвони носе,
Хто се він?

Знаю,

«Смертію смерть поправ…»

Великодній тропар

…… Кинь на глум,
Кинь на глум свої страждання,
Виснов світлих вищих дум
І високії жадання.

Хай углядять, як з

З піснею, з казкою, з словом, з молитвою,
З рідною мовою — гострою бритвою
Муза явилась моя.

Струни сердечною кров’ю окроплені,
Вільним жаданням акорди охоплені
З нею несем

В саду похилилася квітка осіння
На ніжнім високім стеблі
І сипле додолу доспіле насіння,
Ховаючи в мокрій землі.

За дітьми росою не капають сльози,
Бо знає те квітка й сама,

Чоловіче! Хоч би жмінька
Щастя раз тобі упала.
Лиха ж, хай йому ковінька,
Й без прохання єсть чимало!

Та щоб щастя не такого,
Як бажають кволі люди,
А жагучого, палкого,

Чарівнице моя!
Як згадаєш мене
Ти на милій, веселій отчині,
Всю нудьгу прожене,
Ту, що давить мене на чужині.

Єсть в серденьку в мене
Одповідна струна.
Та, що скута з

Я в тюрмі, мої ж думи свободнії
Разом з хмарами в далеч ідуть,
Де пороги та скелі холоднії
Таємничу розмову ведуть;

Де гула наша слава колишняя,
Де крові розливались

Зірка в темнім небосхилі,
Рожа повна на могилі,
В пітьмі десь огні —
З’явища прекрасні,
Але все ж сумні,
Сироти безщасні —
Ви рідня мені.

Вітер дужий на

І
Пісня в повітрі крильми тріпоче,
В звуках роїться,
В небо блакитне кинутись хоче,
Наче орлиця.
Чуються звуки сталі і кремню,
Горді акорди;
Пісня лунає, кида на землю

Вам не вилізти вік із-за ґрат,
Голосні українські поети,
Коли будете в дула гармат
Заряжати словесні ракети.

Як буйному вітру, як льоту орла,
Нема моїй пісні упину,
Вона загримить, як небесна стріла,
На всю безталанну Вкраїну.

Вона загримить і, як блискавка та,
У вічі заплющені

Осьде вам, діти, вода й сухарі,
Нуте ж мерщій до вечері!
Хай собі вітер гуде в димарі,
Віє і в вікна, і в двері.

Хай завірюха мете за вікном,
Снігом курінь обвіває,

Складай в торбину всі пожитки,
Давай мій латаний кожух —
Піду, стара, на заробітки,
Поки голодний не опух.

Немає змоги тут терпіти,
Хоч ти візьми та й пропадай,
Не так

Ну ж, моє серденько, спи несповитеє —
В’язнем з колиски не будь!
Спи хоч не шовком укрите, а свитою,
Та за убогість не гудь.

Виростеш — знатимеш, як твоя матінка
Гірко на