Григорій Чупринка

Як буйному вітру, як льоту орла,
Нема моїй пісні упину,
Вона загримить, як небесна стріла,
На всю безталанну Вкраїну.

Вона загримить і, як блискавка та,
У вічі заплющені

Зв’януть квітоньки рожеві,
Тільки хмарка їх не скропить.
Пал гарячий полудневий
Їх утомою обхопить.

Помарніють квіти, трави,
Ніжні лілії, купави,
І любистки, і окропи…

І
В жарт веселий, повний глуму,
Я вкладу високу думу
І вдмухну кривавий сміх,

Щоб обличчя сміхом болю
Покривались, мов журбою,
Щоб жахнулись душі всіх.

ІІ

Я

Хаос, гуркіт невгомонний…
Цить!
Морок тихий, морок сонний
Нас обхопе вмить.

Після дня нехай наплине
Мла;
Люд, втомившись, одпочине
Од добра і зла.

Зникнуть всі

Що, горілка там чи кров?
Плеще, плеще чарка пінна,
Ну ж, голубко, ну, незмінна,
Як не втіхи — дай отрути!
Щоб життя нудне забути,
Вип’єм швидше! вип’єм знов!

Що там —

Друже мій! В годину ранню
Серцем чулим я замер…
Слухай пісню ж сю останню,
Що співаю я тепер.

Лине пісня в журних тонах,
Звук за звуком навздогін…
Так гуде на

Я дістану, я зірву
В вечір тихий
Без поміхи
Дивне зілля самовтіхи —
Таємничу Сон-Траву.

Од бурхливого життя,
Од тремтіння,
Од горіння
В світлих чарах ворожіння

По широких степах України
І по різних далеких кутках
Ми згинаєм робітницькі спини
І тримаєм всю працю в руках.

Тільки з праці тієї не досить
Навіть хліба для наших дітей,

Звисла ніченька узорна
З величезних синіх шат;
Нічка темна, нічка чорна
Вкрила тьмою сонний сад.

Я піду туди самотно,
Де шумлять осокори,
Прикладу лице скорботно
До

Чуєш, чуєш? — Кров’ю ллється
Мій свавільний передзвін!
Серце, серце в лірі б’ється,
І мінорний,
Ніжнотворний
Голос лірний,
Перебірний
Сяє в тисячах картин.

Я

Луки, води, баговіння
Вільний голос подають —
Так і чується гудіння
Зверху, знизу, там і тут.

Ллються звуки на просторі —
І в повітрі і в траві;
— Вийди в щасті, вийди в

Під водами теплими
В осоці, в комишах, поміж стеблами
Розцвілися
Розвилися
Ніжні квіти, пишні квіти, білі квіти водяні.

Обгорнені тінями,
Десь на темному дні з

Мамо, голубко! В співи тремтячі
Ти при мені виливала нудьгу, —
Знай, що сама ж ти в груди дитячі
З серця на серце звалила вагу.

Чуєш ти, мамо, спів мій пекучий,
Хворого

Ніч розкрила чорні крила
Скрізь панує мертвий спокій;
Мир шумливий мла покрила,
Сон навіявши глибокий.

Тихо гасне світ од лампи…
Більше світла, щоб сіяло!
Гей, товаришу,

Без упину, без утоми,
В бурі, в громі,
В льодоломі
З-під зимової кори
Міцно вирвавсь Дніпр старий!
Крига кригу
Серед бігу
Ламле, кришить в купи снігу,
В гори

І
Здається, я крикну з душевного болю
І сон опівнічний навколо збужу!..
Охоплений міцно нудьгою-журбою,
Один по кімнаті ходжу я й ходжу.

Я більше не маю душевної

І
Вийди в гай, царице Мая!
Між рослинок і живців
Фею Мая встріне зграя
Вперше чуваних співців.

Шелест перших заворушок
Легко листя рознесло;
Для метеликів, для мушок

«Легко, легко подихну,
Квіти, трави зворухну,
Тихо щезну;
Знову силу величезну
В рідній сфері проявлю,
Вільним вітром в полі свисну,
Ясним сонцем з неба блисну,
Мов

З піснею, з казкою, з словом, з молитвою,
З рідною мовою — гострою бритвою
Муза явилась моя.

Струни сердечною кров’ю окроплені,
Вільним жаданням акорди охоплені
З нею несем

Ніч заплакала сльозами.
Позбирав ті сльози ранок
І розсипав між квітками
Для безжурних городянок.

Роси квіти зберігали,
Творчий пал їх холодили…
Ніжні квітоньки