Григорій Чупринка

Друже мій — вороже! Стати до бою
Всіх нас примушують поклики честі.
Будем же чесно й одверто з тобою
Прапори нести.

Будем вживати ми засоби чисті,
Щоб поважали нас люди

Гори, гори! Слова огнисті
Безслідно в Лету не пливуть,
Вони, мов зорі променисті,
В кривавих блисках оживуть.

Твій дивний храм, твої чертоги —
Людьми осміяний курінь,
А

Ніч цілющою росою
Над трояндою-красою
Сипле каплі-діаманти,
Та, мов щастя давні згадки,
Сумно падає на грядки
Листя з блідої троянди.
Де ж ті пишнії узори,
Ніжні твори

І
Поле. Гай. Синіють луки.
Манить погляд небосхил.
Як музично грають звуки
Над розливом творчих сил.

Світ палає. Мир тріпоче.
Десь ударив перший грім!
Небо гімнами

Вітер шалий, ніби п’яний,
Розігнав, розбив тумани,
Збив, підняв до небосхилу
Хмари пилу.
Проти шалу, проти сили
Буйно сосни зашуміли,
Сколихнулися дуби;
Вітер злий,

Переливними струмками
В вічне море забуття
Разом з ясними думками
Тихо котиться життя.

Там потонуть почування
І погасне світ ідей,
Що палкії поривання
Викликає у

Стій! Підніми свої очі засмучені
І на хресті прочитай:
«Тут упокоїлись кості намучені…
Серце розбитеє вкрай.

Тихо так, тихо… Не шлю я анатеми
Тим, хто пролив мою

Ні! До смертної хвилини
Люд жахливий не привикне —
Перед нею і орлиний
Погляд смілий враз поникне.

Хто ж одкине жах могильний
Задля вищого пізнання,
Той свій ясний дух

Я в тюрмі, мої ж думи свободнії
Разом з хмарами в далеч ідуть,
Де пороги та скелі холоднії
Таємничу розмову ведуть;

Де гула наша слава колишняя,
Де крові розливались

Тихо, тихо. Не шелесне
Сонний темний гай.
Ллється сяєво небесне
В мій самотній рай.

Рай мій — нічка; рай — самотність;
Сум в душі на дні;
Рай мій — та безповоротність,

Зірка в темнім небосхилі,
Рожа повна на могилі,
В пітьмі десь огні —
З’явища прекрасні,
Але все ж сумні,
Сироти безщасні —
Ви рідня мені.

Вітер дужий на

Із української старовини

Ясним зором над Босфором
Сяє місяць золотий;
Димно-млистим літнім фльором
Огорнулися сади.

Сплять акації, чинари,
Сонно диха кедрів

Звуки струн моїх дрижать,
В стіни, в вікна б’ються градом,
То каскадом,
Водоспадом
Набіжать
І одбіжать.

З ними хочеться ридать
І безмежно веселитись,
В полі з

Зорі в небі темно-синім
Променисто миготять;
Тихо тіні на долині
Колихаються, тремтять…

Сон, як материна ласка,
Обхопив бентежний мир,
І нічна чудова казка
Розлилася

Степ. Спадає, мов полуда,
Ночі тьмяная китайка.
Над квітками білогруда
Плаче чайка.

Світ!.. В повітрі ллється легко
Жайворонків спів натхненний.
Сяє, сходить десь

В нічку беззоряну
Ниву неорану
Дощик полив.

Там, замість житечка,
В теплеє літечко
Терен зацвів.

Щирим новаторам,
Щастя фундаторам
Будуть вінки:

Пітьми

Будуть духи крильми віять,
Віять, віять і зникать,
Буду думать, буду мріять,
Чари щастя викликать,
Дивну постать, миле личко…
О, скоріше, нічко, нічко,
Покривай весь мир

І
Перебійні,
Мелодійні
Стогнуть дзвони на дзвіниці,
Дробом болі вибивають,
Сумно жалі виливають,
Віють крильми, наче птиц,
Птиці смерті-таємниці,
І літають,
І

І
Нероздільний, тьмою спаяний,
В чорній масі тоне бір;
Мов сп’янілий, неприкаяний,
Я вступив в таємний мир!

Страхом-жахом в душу дмухає
Чорна нічка лісова,
Десь

Ти чуєш, як жалібно кобза гуде,
Аж стогін з грудей вириває, —
І в голову думка невтішна іде,
І мрію веселу вбиває.

Здається, не кобза, а мати сама
Над рідними дітьми ридає,