Генріх Гейне

Я милуватиму тебе!
Нечуване блаженство!
Від думки цієї серце моє
Охоплює шаленство,

Я милуватиму тебе,
Ласкатиму коси шовкові,
Кохану голівку мені на плече
Ти в

Обличчям до мого обличчя склонись,
Хай сльози поллються в нас спільно,
І серцем до серця мого притулись,
Хай пломінь єднається вільно.

Коли наші сльози джерелом буйним
В

Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, – та хотів
Я б поцілунків замість слів:
Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?.. слово – порох,

Тебе, моя любко єдина,
На крилах пісень понесу
Над Ганг, – там розкішна країна,
Там знаю долину-красу.

В саду там при місячнім світлі
Чудовії рожі цвітуть;
Там лотосу

Словом зимним не важся вражати
Юнака, що прийшов до порога
В тебе ласки, убогий, прохати.
Стережись! Може, він є Син Бога?

Стережись! Бо як прийде у славі
Він, одзначений

1
Бог створив спочатку сонце
І зірки під небозводом.
А щоб піт з чола не гинув,-
І воли створив він згодом.

Сотворивши диких левів,
Звірів грізних, дивовижних,
Він,

Поки на чужині я довго блукав.
Ганявся за мріями, долі шукав, –
Занудилась дома, ждучи мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ким –
З

Печально вальтгамський абат
Зітхнув у тяжкому болі,
Коли почув, що короля
Гарольда вбито в полі.

Ченців Асгода й Айльріка він
Під Гастінгс звелів послати:
Гарольдове тіло

Похований той на розпутті,
Хто сам себе вбив, і журлива
Блакитная квітка зросла там, –
То квітка гріха нещаслива.

Холодної, тихої ночі
Стою і зітхаю журливо,
При місяці

Про шал кохання снив я в давнину,
Про ніжні квіти й кучері чудові,
Про поцілунки при гіркій розмові
І дум смутних мелодію смутну.

Давно зів’яли мрії, й разом з ними
Найкращих

Хоч і не любиш ти мене,
Не впав я в безнадію.
В лице твоє дивлюсь ясне
I, мов король, радію.

Уста щебечуть медяні
Про ненависть невпинно.
Дозволь їх цілувать мені —

Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде – від жалю так змінилось;

Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках

Сапфірової синизни
Твої глибокі очі.
Щасливець той, кому вони
Всміхаються охоче.

А серце в тебе — той алмаз,
Що гранями яскріє.
Щасливець, з ким воно весь час
Горить

Хто багато має, той
Ще собі здобуде,
А хто мало, то тому
Мало і прибуде.

В тебе дасть Біг — хай тебе
Знищить, хто здолає,
Бо той має право жить,
Хто що-небудь має.

Сиділи ми, любко, обоє
У легкім човенці своїм.
Ніч тиха була, ми з тобою
Плили геть шляхом водяним.

Ми острів заклятий стрівали,
Ген-ген в сяйві місяця мрів,
Там гуки

Очей засумованих сльози не точать;
Сидять за верстатом, зубами скрегочуть:
“Німеччині смертний покров ми тчемо,
Трикратне прокляття в нього ввітчемо —
Тчемо ми, тчемо

Скажи, хто перший час пізнав
І перший годинник змайстрував?
То був чоловік похмурий, як сич,
Сидів він в холодну зимову ніч
І рахував, як попискують миші
І шашіль точить

Сопілки й сурми грають,
І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить!

Там бубни й джоломійки
Бринять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І

Як багато в тебе є,
То ще більше ти придбаєш.
Маєш мало — одберуть
І найменше, що ти маєш.

Коли ж зовсім голий ти, –
Ляж в могилу в силі, в цвіті.
Той лиш має право

Так, ти нещасна! і не жаль мені.
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,
Поки розіб’є смерть серця сумні, –
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.

Я бачу, погляд твій палає від