Генріх Гейне

Кинь журбу свою і сором!
Дбай, піклуйся без упину, —
I тебе вшанують люди,
Підшукають і дружину.

Справ з музиками весілля,
З ними ж бо і свято краще,
I як тещу

Друже мій, ти закохавсь,-
Біль новий тебе колише;
Все темніше в голові,
А на серці — все ясніше.

Друже мій, ти закохавсь,
Не сховаєш те, що зріє,-
Твого серця щирий

Була з них пара на цілий світ:
Вона злодюжка, а він бандит.
Коли йому справа вдавалась,
Вона від душі сміялась.

Удень — гульня і шал вина,
Вночі — горнулась до нього

Ти скажи мені, кохана:
Чи не мрія ти ясна,
Що співцеві в літню днину
В думці сміливій зрина?

Але ні! уста такії,
Очі любі, чарівні,
Сюю гарну, милу вроду, –
Їх

Хто багато має, той
Ще собі здобуде,
А хто мало, то тому
Мало і прибуде.

В тебе дасть Біг — хай тебе
Знищить, хто здолає,
Бо той має право жить,
Хто що-небудь має.

Усім набрид свободи рай,
I стали звірі змовляться:
“Покласти звіриній республіці край
I вибрати самовладця”.

По куріях різних звірі зійшлись
Залежно від роду і масті,
I

Колись ми з дівчиною двоє кохалась,
Одначе поводились завжди гаразд;
Не раз “в чоловіка та жінку” ми грались, –
Ні сварки у нас не було, ні образ.
Ми з нею удвох жартували,

По рейках, немов блискавиця прудка,
Гнавсь паровоз моторний,
Маяв над щоглою-димарем
Дим, наче прапор чорний.

Поїзд промчав повз обійстя якесь,
Де біла коняка стояла,
За

Крізь сон колись тяжко я плакав,
Що вмерла ти, снилось мені;
Прокинувся потім, а сльози
З очей все котились дрібні.

Я плакав крізь сон, – мені снилось,
Що сам я без тебе

1
Ранок сяючий літній
У саду зустрічаю.
Розмовляють, шепочуть квіти.
Тільки я безмовно блукаю.

А квіти шепочуть. Їх можна почуть.
І дивляться співчутливо:
“Сестрою нам

Улюбленцям долі не заздрю я
На їхнє життя — готовий
Позаздрити на їхню смерть,
Кінець легкий і раптовий.

Вони у шатах, у вінках,
З усмішкою ясною
Сидять на учті життя —

Ти не любиш мене, ти не любиш мене,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на личенько любе, ясне,
То веселий, мов цар, я роблюся.

Ненавидиш мене, те говорять мені
Сі коханії

Сапфірової синизни
Твої глибокі очі.
Щасливець той, кому вони
Всміхаються охоче.

А серце в тебе — той алмаз,
Що гранями яскріє.
Щасливець, з ким воно весь час
Горить

У мить страхітливу кинджал
Вложив тобі страхітний демон в руку,
Не знаю, як той демон звавсь,-
Лиш знаю, що нестерпну зношу муку.

Я часто думаю вночі,
Що з царства тіней

На личку в тебе літо,
Неначе жар горить,
Але в малім твоїм серці
Зима, зима лежить.

Нічого в цьому світі
Тривалого нема —
Палатиме в серці літо,
А личко зв’ялить

На небі нерухомо
Зірки ясні стоять
Літ тисячі і любо
Зглядаються, зорять.

Хороша в зірок мова,
Багата і ясна,
Та тільки невідома
Філологам вона!

Я ж тую мову

Зимова казка

Прощай, чудовий мій Париж!
Тебе я залишаю,
Без краю сповнений чуттям
І радістю — без краю.

Моє німецьке серце біль
Пойняв раптово нині, –
Для

На оченьки милої любки дивні
Я гарні складаю канцони,
На устонька милої любки дрібні
Складаю найкращі терцини;
На щічки хороші її чарівні
Складаю чудовії станси,
Якби ж було

В боях за волю вірно я тримався
Геть з тридцять літ — забутий вартовий.
На перемогу я не сподівався,
Я знав, що з бою не вернусь живий.

Я день і ніч не спав — не міг я

Ти й красуня, й господиня
Над усім добром своїм.
Льох і стайня в тебе добрі,
Маєш добре поле й дім.

У садку твоїм политі
І стежки, і квітники.
Околіт і той вживаєш: