Генріх Гейне

Вечірні промені ясні
По хвилях миготіли,
Біля хатини самотні,
Мовчазні ми сиділи.

Все море вкрили тумани,
Вгорі чайки кружляли;
А сльози милої дрібні
З очей на руки

Вмирають люди, і роки
Минають один за одним,
Але не вмирає кохання,
Що в серці живе моїм.

Ще раз подивитись на тебе
І мовити в смертний нас,
Обнявши твої

Вони мене дражнили,
До серця дійняли,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.

Вони мені до всього
Отрути долили,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що

Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.

Як же втратив я її, –
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,

Сопілки й сурми грають,
І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить!

Там бубни й джоломійки
Бринять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І

Обличчям до мого обличчя склонись,
Хай сльози поллються в нас спільно,
І серцем до серця мого притулись,
Хай пломінь єднається вільно.

Коли наші сльози джерелом буйним
В

Як багато в тебе є,
То ще більше ти придбаєш.
Маєш мало — одберуть
І найменше, що ти маєш.

Коли ж зовсім голий ти, –
Ляж в могилу в силі, в цвіті.
Той лиш має право

Хлопець кохає дівчину, –
Та другий миліше їй був;
Другий взяв іншу дружину,
Першую ж милу забув.

З жалю та мила звінчалась
З першим, хто трапився, так,
З ким вона й

Геть покинь святебні притчі,
Богомільні міркування —
Дай нам відповідь нарешті
На прокляті запитання.

Чому правий сходить кров’ю
І знайти не може права,
А неправого

Я — меч, я — полум’я.
Я світив вам у темряві, і, коли битва розпочалась,
я бився попереду, в першім ряду.
Круг мене лежать трупи моїх друзів, але ми перемогли.
Ми перемогли, але

Схилитись може багатій
Лише до лестощів пласких.
Плескаті гроші, друже мій,
Плазуй, підлещуйся до них.

І перед золотим телям
Махай кадилом сміливіш,
Плазуй в багні, ти

Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни розцвітання,
Долину розкішну, квіток коливання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь – люди радіють, скрізь – бачу

Скажи, хто перший час пізнав
І перший годинник змайстрував?
То був чоловік похмурий, як сич,
Сидів він в холодну зимову ніч
І рахував, як попискують миші
І шашіль точить

Я милуватиму тебе!
Нечуване блаженство!
Від думки цієї серце моє
Охоплює шаленство,

Я милуватиму тебе,
Ласкатиму коси шовкові,
Кохану голівку мені на плече
Ти в

Квітки, що під ногами в нас,
Ми топчемо байдуже —
Хто йде, наступить, і дарма,
Чи він слабий, чи дужий.

I перли на морському дні
Є способи здобути —
Просвердлять дірку і

Про шал кохання снив я в давнину,
Про ніжні квіти й кучері чудові,
Про поцілунки при гіркій розмові
І дум смутних мелодію смутну.

Давно зів’яли мрії, й разом з ними
Найкращих

Дитя моє, бувши дітьми,
Двійком малих дітей,
Ми в курнику під солому
Ховалися від людей.

Ми кукурікали півнем,
I люди, що йшли повз нас,
Вірили — кукуріку! —-
То

Це масивне гарне тіло,
Жінки колосальний чар,
Віддалось без зайвих чвар
Прагненню моєму сміло.

От коли б своєю хіттю
Я до нього сам припав,-
Тільки б шкоду з цього

Цілувати ручки, і бриля скидати,
I згинать коліна, і чолом давати, —
Це, дитятко, тільки марне малпування,
Як нема до того в серці почування.

Щоночі у сні бачу, мила, тебе
З привітним на устах вітанням
І кидаюсь я тобі, мила, до ніг
З гірким, безнадійним риданням.

На мене журливо так дивишся ти,
Хитаєш собі