Генріх Гейне

Щоночі у сні бачу, мила, тебе
З привітним на устах вітанням
І кидаюсь я тобі, мила, до ніг
З гірким, безнадійним риданням.

На мене журливо так дивишся ти,
Хитаєш собі

Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни розцвітання,
Долину розкішну, квіток коливання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь – люди радіють, скрізь – бачу

Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.

Як же втратив я її, –
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,

Якось був я в чулім настрою,
Зійшов на шпилечок, там став.
“Ох, чом я не пташка маленька!”
Раз по раз я тяжко зітхав.

Чому я не ластівка прудка, –
Тоді б я, кохання

“Хай про нього не згадають!”
З уст убогої каліки
Ці слова почув я вперше
І запам’ятав навіки.

Вигоріти жаль і пам’ять
По людині в світі мають —
Ось у чому зміст

В боях за волю вірно я тримався
Геть з тридцять літ — забутий вартовий.
На перемогу я не сподівався,
Я знав, що з бою не вернусь живий.

Я день і ніч не спав — не міг я

Улюбленцям долі не заздрю я
На їхнє життя — готовий
Позаздрити на їхню смерть,
Кінець легкий і раптовий.

Вони у шатах, у вінках,
З усмішкою ясною
Сидять на учті життя —