Генріх Гейне

Сурмлять блакитні гусари
І геть виїжджають з воріт.
Кохана, я знову для тебе
Приношу троянди цвіт.

Чудові були в нас гості, –
Військового щастя сини!
Здається, і в серці

Так, ти нещасна! і не жаль мені.
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,
Поки розіб’є смерть серця сумні, –
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.

Я бачу, погляд твій палає від

Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде – від жалю так змінилось;

Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках

Якось був я в чулім настрою,
Зійшов на шпилечок, там став.
“Ох, чом я не пташка маленька!”
Раз по раз я тяжко зітхав.

Чому я не ластівка прудка, –
Тоді б я, кохання

Йти — куди? Дурна нога
До Німеччини вже хоче,
А розумна голова
Покивала і шепоче:

“Хоч скінчилася війна,
Та військовий суд зостався,
А відомо ж — ти давно
Вже до

Ти все не дозволяєш
Побути при собі,
Від мене ти втікаєш,
Бач – ніколи тобі.

Кажу я про шалене
Кохання, розпач, сум,
А ти глузуєш з мене,
Вклоняєшся на

Ти й красуня, й господиня
Над усім добром своїм.
Льох і стайня в тебе добрі,
Маєш добре поле й дім.

У садку твоїм политі
І стежки, і квітники.
Околіт і той вживаєш:

Ти не любиш мене, ти не любиш мене,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на личенько любе, ясне,
То веселий, мов цар, я роблюся.

Ненавидиш мене, те говорять мені
Сі коханії

Ти скажи мені, кохана:
Чи не мрія ти ясна,
Що співцеві в літню днину
В думці сміливій зрина?

Але ні! уста такії,
Очі любі, чарівні,
Сюю гарну, милу вроду, –
Їх

То ти вже про те і не згадуєш, ні, –
Що серце давно віддала ти мені?
Те миле й зрадливе серденько своє! –
Чи в світі миліше й зрадливіше є?

Забула й кохання моє в одну

Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —

Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.

Як же втратив я її, –
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,

Хай надворі вітер грає,
Завірюха завиває,
Снігом кидає в вікно:
Се для мене все одно, –
Бо на серці весна-красна,
В ньому любки постать ясна!

Як багато в тебе є,
То ще більше ти придбаєш.
Маєш мало — одберуть
І найменше, що ти маєш.

Коли ж зовсім голий ти, –
Ляж в могилу в силі, в цвіті.
Той лиш має право

Хлопець кохає дівчину, –
Та другий миліше їй був;
Другий взяв іншу дружину,
Першую ж милу забув.

З жалю та мила звінчалась
З першим, хто трапився, так,
З ким вона й

Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю душу смутну.
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її

Хоч і не любиш ти мене,
Не впав я в безнадію.
В лице твоє дивлюсь ясне
I, мов король, радію.

Уста щебечуть медяні
Про ненависть невпинно.
Дозволь їх цілувать мені —

Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, – та хотів
Я б поцілунків замість слів:
Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?.. слово – порох,

Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки – сумні?

Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого

Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни розцвітання,
Долину розкішну, квіток коливання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь – люди радіють, скрізь – бачу