Генріх Гейне

Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки – сумні?

Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого

Улюбленцям долі не заздрю я
На їхнє життя — готовий
Позаздрити на їхню смерть,
Кінець легкий і раптовий.

Вони у шатах, у вінках,
З усмішкою ясною
Сидять на учті життя —

Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм
Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май,
І пташок щебетання,
Тоді я милій розказав
Мою журбу

Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
I плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають, смутні.

З тобою ми вдвох не зітхали.
Ніколи не плакали ми;
Той сум, оті

Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде – від жалю так змінилось;

Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках

Не гніваюсь, хоч серце крає знов
Моя навіки втрачена любов.
Хоч ясним діамантом сяєш ти,
Та в серці і промінчик не знайти.

Примарилась мені душа твоя:
Отруйна там кублилася

Була з них пара на цілий світ:
Вона злодюжка, а він бандит.
Коли йому справа вдавалась,
Вона від душі сміялась.

Удень — гульня і шал вина,
Вночі — горнулась до нього

Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні

Всю душу свою до краю
Я лілії віддаю,
Хай дзвінко вона співає
Пісню про милу мою.

Щоб пісня завжди тремтіла,
Як досі цілунок тремтить,
Яким вона спалила
Мене в

Поки на чужині я довго блукав.
Ганявся за мріями, долі шукав, –
Занудилась дома, ждучи мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ким –
З

Багато з забутого часу
Картин з домовини встає, –
Я згадую, як близько тебе
Життя я провадив своє.

Блукав цілу нічку у мріях
По вулицях я самотний,
Зглядалися люди на

Блискучого літнього ранку
Ходжу я по свому саду.
Квітки розмовляють, шепочуть,
А я, я мовчазний іду.

Квітки розмовляють, шепочуть,
Благає їх погляд смутний:
“Не гнівайсь

Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —

Я знаю, що Міхель німецький — ведмідь,
Людина байдужої вдачі,
Та в березні зміг щось і він зрозуміть —
Розвіялись мрії дитячі.

Як гордо блондин цей, не знаючи меж,
Виказував

З пісень моїх плине отрута,
Інакших не знаю я.
Отрути до мого серця
Влила ти, кохана моя.

З пісень моїх плине отрута,
Інакших не знаю я,
Бо в серці у мене змії
I ти,

В залі пишному Толедо [1]
Сурм дзвінких лунають кличі.
Суне розмаїтий люд
На змагання духівниче.

Тут не світська колотнеча
Піднесе мечі сердиті,-
Будуть зброєю

Всі за чаєм сиділи й розмову
Про любов між собою вели.
Естетичні були всі панове,
Панії надто чулі були.

“Розумію – кохать платонічно!” –
Мовив радця, страшний, як

Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
I вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.

Вони розлучились — лиш зрідка
Їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
Й

В священному альянсі
З’єдналися наші серця,
Злилися вони воєдино
Й спізналися до кінця.

А та троянда, що груди
Прикрашувала твої,
Нещасна подруга наша,
Ми вщент

В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ —
Темна ніч в душі моїй.

Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти