До дня захисника України

“Я вимагаю повних прав”, — сказала тінь.
Затріскотів довкола сміх сухих комах,
і кондор прошипів нечистий жарт.

Неповоротливе безсилля спілих книг,
і тлінь покійних днів, і

Ми єсть народ, що має власний край
І власну мову, власний обичай,

В житті ми чуємо свій аромат,
Не пахне Польща нам, смердить царат.

Держави власної наш люд бажа,
Хто

Вечірній Львів, і знічена колона,
І конвоїри з псами — не втекти, —
Діждалися товарного вагона
І зникли в ньому, вирвані з глоти.

В два яруси вмостилися квапливо —
До грона

До мене запитання
в листівках і листах.
Питає Шендрик Таня,
питає Ваня Стах:

“Відкіль походить вислів
із-під землі дістать?”
Подумав я, помислив —
доводилось

Це відчути, вчитатись в це треба,
Розчинитись єством в цім сенсі:
Illusrissimus Dominis Mazepa
Dux Cohortis Zaporoviensis.

Срібна чуприна, чоло пророче,
Ні, не порожній зір

Ще мить тому — весна і цвіт,
Чужинний май в співучім сонці
… І вже щось чорне криє світ,
І де ж ви, друзі, оборонці?

Наївний рух крилатих рук —
Ні, свисту куль не

До гір! як солодко дзвенить у тиші
для сильних пробоївців, що шляхом
присвяти рідній справі линуть вище,
хоч зла хуртовина в дорозі свище
і ніч — сліпучим полотном.

До гір!

Іти свобідно по бажанню серця
веселим до завершень діл вперед,
любити радість і суворість герців,
та жить душею, як поет.

Не забувати на криваві проби,
що поривають месників

Де Чорногора й Піп Іван,
де шуми пралісів Говерлі,
щоночі там співають кант
за тими, що померли.

Співають дерева шумні,
співа срібляна Тиса —
за упокій, і новий гнів

Минають дні, минають ночі…

Т. Шевченко.

І.
І знову він, нещадний свідок —
Двірець Віденський — дим і чад.
Яку весну шукать поїду
Під рівний грюкіт

Юрієві Дараганові

На Ольшанськім кладовищі в Празі,
в місці, де була могила Юрія Дарагана,
поховано якусь жінку.
Хрест валяється на стежці.

З часописів 1936

У цигана вмерла мати,
Нічого діяти!..
Іде циган до батюшки,
Просить поховати.

«А як хочеш поховати?
Може, по-циганськи?»
«Ні, батюшка, прошу таки
Вже

Пробудилася дівча:
Сон ї тяжкий снився…
«Де ж ти, милий? Чи ти вмер?
Чи так забарився?»
Він поїхав, на біду,
З отаманом на орду.
І, чи жив остався,
З нею не

(На повстання болгар проти турків)

До броні! Настала година слушна
За рідний край стать в обороні,
Бо вже доконала неволя страшна…
До броні, слов’яни, до

Чуєш, чуєш? — Кров’ю ллється
Мій свавільний передзвін!
Серце, серце в лірі б’ється,
І мінорний,
Ніжнотворний
Голос лірний,
Перебірний
Сяє в тисячах картин.

Я

Наче сонцем роздратовані,
Що минало нашу тінь,
В вікна міцно заґратовані
Ми дивились в далечінь.

Там у фарбах розмальованих
Грала райдуга-дуга,
Нас же, в стіни

Випливало з-за туману
З лихоліттям чорне зло
І з собою смертну рану
Юнакові принесло.

Не горіла, не палала
Чиста свічка воскова,
Як на камені лежала
Молодецька

Камінно сплять історії вітри
Під містом, де гриміла рать Богдана,
Де Прометей великої пори
В огні й крові залізні рвав кайдани
І де мечем та літерами крови
Літопис твій

Три букви СУМ, а скільки змісту
Єднання рук і душ, і серць,
І порив дум полумянистий,
Що викликає ніч на герць.
Лютує зло за муром тюрем
І дише смертю, наче гад.
Сумівче,

Н. Г.

Як збережу твій образ? Суєту
Приносить часу біг і глушить пам’ять,
Біль родить біль, біда зове біду —
І вир шумить, виснажуючи пам’ять.

А те, що в ароматній