До дня захисника України

Там, де Лаври золота кантата
Височіє в гомоні століть,
Мати Невідомого солдата
На могилі, наче тінь, стоїть.
Б’є вогонь з-під сивого граніту,
Полум’я кипить, мов джерело.

О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках і з блискавками гніву,
Військовим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь і зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха і

Їй-богу, так, напевно, має бути,
Щоб наступала ніч і день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолоті трав.
Щоб я мужнів, мінився і зростав,
І встиг пізнать,

То не сірий туман
З Чорномор’я підняв —
Піднімаються гуси то сірії;
То не хмару снігів
Буйний вітер навів —
Піднімаються лебеді білії.
Кричать гуси: ґел! ґел!..
А за

О, як ми ревно клянемо тиранів,
А їм оте – як мертвому баклага:
Лежать собі, усохлі, мов тарані,
У полинялих мушлях саркофагів.

Двадцятий вік відважно і громово
Старих богів

Де тільки я не бродив оці тисячу літ!
Скільки забулось? Забудеться скільки?

Не знаю.
Кров закипала на кризі по краплі, як глід.
Тяжко спадала на поле вороняча зграя.

Хтось

Диптих

І

Застилають столи господині
від хати до хати.
До травневої учти
збираються мовчки солдати.
Зоддалік, при вікні, стала пам’ять війни
І ніколи уже

І чубимось, як горобці у просі,
І валимо на всіх, що голі й босі,
А ще й – дивись! – пнемося в козаки.
Куди вже пхатись,
коли нас і досі
Зі Сходу в Захід,
мов курай

Щоб воскресити славні імена
Людей, которі безвісти пропали, –
Вони б огнем червоним запалали,
Як їх серця, коли була війна.

Та їх могили мовчазними стали,
І хто в могилах,

Истязал еси беззаконие мое и грехи моя изследил еси. Руцо твои сотвористе мя и создаете мя; потом же, преложив, поразил мя еси.
Иова, кн. 1

1
Ну, вже таки
Далась взнаки

Дядько мій, Микита-чорнокнижник,
Швець і мрійник, славний чоловік,
Все життя розповідав про ніжність,
Хоч її не бачив цілий вік.

Сорок років випало тачати
Халявки та кроїть

Йдуть по місту демонстранти, спів і сміх лунає.
А Вавило рукавами сльози утирає.
— Перестаньте, — люди кажуть, — що ви за чудило?
— Я не плакати не можу,— хлипає Вавило. —
Давно

Захворів один сердега, геть охляв, не їсть, не п’є.
Зевсу, богові своєму, все молитви воздає:
— Ізціли мене, мій боже, я благаю і молю.
Обіцяю гекатомбу — сто биків тобі спалю.
А

Запитує хлопчик татка,
Проснувшись уранці:
– Чому, татку, на євреїв
Говорять: маланці?
– Коли було у Союзі
Євреїв багато,
Звали їх більшовиками, –
Пояснює тато. –

Жорі рівно двадцять п’ять.
Всі прожиті даром.
Татко й матінка чомусь
Звуть його Жераром.
І дивується сусід:
— Чи вони не хворі,
Що таке чудне ім’я
Притулили Жорі?

У Матвія Гризуна двір є і садиба.
Він по дворищу своїм, мов куркулик, диба.
Очі жиром запливли, потонули в салі.
Тільки й бачить власний тин і нічого далі.
Уночі він задріма на

Боже це я Господи
Це ми Господи ми українці
Стаємо собою із малоросів
Стадом ідемо гуртом
Отарою за баранами
Це ми повстаємо зі стада
Стаємо людьми з овець
Але ще

“Я вимагаю повних прав”, — сказала тінь.
Затріскотів довкола сміх сухих комах,
і кондор прошипів нечистий жарт.

Неповоротливе безсилля спілих книг,
і тлінь покійних днів, і

Світив місяць, світив з-поза хмари…
Два козаки на кониках утікали:
Вони ж ото з України утікали,
Пильно з України, мов від кари.

Дібровонька над водою, знай, шуміла,
Щось

До Франції два гренадери йшли,
Що були в російськім полоні,
А як у німецьку господу зайшли,
Схилили чоло на долоні.

Пірнули сердеги в журливих думках
Об рідного краю злій