До дня захисника України

Душно і хмарно,
Важко бурливий час!
Чи гинуть марно,
Щоб світ не знав о нас?
Йти в небезпечний бій
Чи гнутись плазом?
Друже сердечний мій,
Ходімо разом!

Щастя не

Хто метнув ножа у сонце
Жестом диким і крутим?
Де дружинники? Ей, хлопці!
Краснодонці! Волгодонці!
Не допустим!

У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли

Від кого у мене воно,
Про се шкода в мене питати,
І тіло, і дитя – моє;
Доволі вам сю правду знати.

Ви кажете, що я криву
Собі дорогу обібрала;
Я ж манівець мій чесним

Ось він плеще, ось він ллється
Серед степу!.. Доне,
Від братів твоїх далеких
Я привіз поклони.

Поклоняються до тебе
Браттє з України,
Що колись ти рятував їх
При лихій

Лев-дідуган на світі довго жив;
Багато лиха наробив;
На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,
Що при здоров’ї мав!
І ноги трусяться, і очі помутніли —
Зовсім нікчемний

“Ідіть, мої діти,
Дрібненькії квіти,
На могилі станьте
Та на шлях спогляньте.

Вертається з Дону
Чумацтва багато, –
Чи не під’їжджає
І ваш рідний тато.

Літечко

         І
Довгенько нам була Німещина замкнена,
     Замкнули ж нам її герої-козаки,
Наслухалась про них вістей уся вселенна,
     Які вони були буйтурні хижаки, –
Як всюди

Як Дружба чи Любов подвинуть наше чувство,
Як Правда крізь Олжу проб’ється й блисне,
В устах обманювать є знане всім іскуство,
Сльза ж не зрадила ні разу ще мені.

Усмішка часто

Друзья! В дорогу уезжая,
Примите пару теплых слов.
В земле славянской кровь родная
Струится от меча врагов…
Врачи, голубчики родные!
Вам предстоят труды иные:
Здесь вы

Хоч доля привела у город суєтливий,
Добра і зла прикрашений вертеп,
Я все-таки люблю сіножаті і ниви,
Люблю широкий, тихий, рідний степ.

Там ясная зоря, як радість,

Та мить, яка надходить після болю,
Тобою завданого, – ніжна мить…
Я все стерплю, я все тобі дозволю –
Не бійсь боляче серце надломить.

Надламане, воно смачніше буде,
Як хліб,

Тримайся, Джохаре, хай знає Москва,
Що воля не вмерла і правда жива;

Став прахом Єрмолов, зотліє Грачов —
Ніколи ж не стліє твоя корогов;

Оглянься, он хлопці в’юнкі, наче

Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.
Проти свободи воно — лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені

Я пам’ятник собі поставив нетривалий —
Не з міді гордої, не з мармурових брил.
Скупі слова мої, що на папері стали,
Укриє завтра пил.

Ні сили віщої не дарувала доля,
Ні слави

Зайди в цю вуличку, зайди
І поклонися низько.
Це так далеко від біди,
Та ні — це дуже близько.

Не чути гуркоту гармат,
Що б’ють в чеченські мури,
Та чути, як московський

О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках і з блискавками гніву,
Військовим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь і зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха і

Недавно те було, як ти
З своїми рідними братами
Вітав у нас… І перед нами,
Мов повесні, почав цвісти
Різномаїтий той садок
Твоїх глибоких дум, гадок,
Гарячим серцем та