До дня захисника України

Поети – діти. Їх жаліти треба.
А хто й коли поетів пожалів?!
Живуть собі, чекають манни з неба
І роблять те, що сам Господь звелів.

Жорстоких не засвоївши уроків,
На барикади

Коханій моїй Ніль на 10 листопада 1961

Листопадовий вечір променистий, листатий
Криє черленню-злотом тугу й смуток дібров —
Від’їжджаю від Тебе, щоб до Тебе вертатись,

Опісля всіх луганських п’янок,
Коли пилося нарівні
В бучній компанії коханок,
Не знаю, як тепер мені
І підступитись до львів’янок, –
Такі ж бо файні-осяйні
Й

Могила здогнала мене
На краєчку життя,
На цвинтарі,
Де
Все просякло квітучою тлінню,
В похилому віці я плакав –
Наївне дитя! –
Я плакав, я думав,
Що сльози полегшать

Україна, любі діти,
Край добра й краси,
Сонце там промінно світить
На поля й ліси.

Річок скрізь прудких багато,
Знай, дитино, знай,
Україна наша рідна –
Це чудовий

1
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не

Було найлегше вижити малечі
Від березня й до пізньої пори,
Лиш не лінуйся дуже,
Злазь із печі,
Виходь надвір –
Що хочеш, їж, бери:
Щирицю щиру, грицики

Не російська це Самара,
І не місто, а ріка,
Річка Вовча їй до пари
З Гуляйполя притіка
І впада вона в Самару
Там, де місто Павлоград,
Грозову приносить хмару,
Щоб город

Справді – не подінуся нікуди,
Як би того недруг не хотів, –
Нелюди ж не всі!
Є добрі люди,
Маю ще ж і друзів,
І братів.
З ними, серед них я чорну силу
Подолаю в рідній

Ой, чому ж в Батурині
Явори зажурені,
Вікна всі зашторені,
Коні геть зашорені,
Ноги їм попутані,
Козирі поплутані,
Скопом перемішані,
А гравці – повішені?!

А

Євгенові Маланюкові.

Він кликав “посестрою” й “побратимом”
і був за посестру й за побратима,
і прислюб вірности він дав мені, мені,
немов царині,
чого,
бодай би

Дай, Боже, сили і снаги,
І всевеликого терпіння
Під градом гострого каміння,
Яке жбурляють вороги,
Достойно вистояти!
Дай,
О, Боже, недругам прозріти,
В зненависті не

1
Кортес і Пісарро – конкістадори,
Бандити…
А Єрмак у нас – герой!
Щоб сидьма не нажити геморой,
Він мужньо подолав Уральські гори;
П’яніючи від гуркоту і диму
І цокоту

1
Яка страма – біля керма
Керманича нема!

Межи світами чотирма
Летить через шторма,
Неначе привид, корабель
Над частоколом скель,
Де хвиль скажена карусель, –
За

І перший постріл світової,
І перший вбивця світовий
Навіки прокляті.
Живий
Нуртує світ, і день новий
Гряде в травневому розвої.
І тільки пам’ять – вічна рана.
Не

В Будапешті, Празі і Кабулі,
На чужій землі, чужій межі
Під чужі ви підставлялись кулі,
За гріхи ви гинули чужі.
Вас чекали цинкові «бушлати»
Й лицемірні слава і хвала,
І

1
Комуняці дали по мордяці,
Не сказати б, що дуже,
Але
Прецінь кепсько, скажу,
Комуняці,
Вельми капосно, люди,
І зле!
Це було у “бандерівськім” Львові…
А в

Мене моє майбутнє не ляка,
хоч можу і загинути наразі
не в білім полі – доля вже така –
все ж в Україні…

… Самотіє в Празі
могила білопільця-земляка –
сміються-плачуть

В Комуні її називали – Монашка,
Бо вічно ходила у чорнім вбранні,
Така собі страдниця і горопашка
На ораній горем землі, в стороні,
Засіяній лихом, политій

Ніяка завірюха
Малого не зляка –
Топчу собі щодуху
Слідок до вітряка.

Як холодно сьогодні –
До кістки пробира –
Та вдома всі голодні:
Бабуся і сестра,
І піч, і