До дня захисника України

(На прощання з Україною)

Ой, вийду я в чисте поле, на могилі стану,
Озирнуся навкруги себе, на степи погляну…
Ой, ідуть степи розлогі, скільки око вбачить;
Чого ж душу

До вас, які разом зі мною
Вчитесь перемагать в бою,
Що завтра вирушать до бою
За рідну землю, честь свою,
У кого дім за небозводом,
Де кат сваволить і гуля…
Та байдуже, хто

Вмер козак на самотині
В тяжкому засланні,
Вмер без свідків, без родини
І без розпрощання.

Вмер козак з нудьги та туги,
В тундрах марно згинув,
Та в листі своїм до друга

(Колись було присвячено ледачому землякові Алчевському на столiтку зруйнування Січі)

Налігши над плугом,
Оре хлібороб,
І піт крапелястий
Укрив йому лоб;
Аж ось

Присвячується жінці моїй Надежді Іванівні

Люлі-люлі, дитиночко,
Засни в добру годиночку!
Засни, лишка не знаючи,
Дозвіллячка вживаючи.
В тебе хатка теплесенька,

Близько мене стогне пугач
Саме серед ночі,
Віщує він нещасному
Скоро закрить очі,
Стогне пугач, стогне сірий
Да над головою,
Мабуть, її прийшла пора
Присипать

Іде військо запорозьке,
Під небо куріє.
Куди ведеш, отамане,
Козаків, Паліє?
“Де старшина звелить мені
Ворогів рубати,
Там і будем, бо за віру
Не страшно вмирати.
Я

Країно, що страждаєш на комплекс материнства
і обмотуєш інші нації колючим дротом своєї любови,
хіба не знайдеться серед твоїх синів
хоч одного, який сказав би: “Залиши їх,

Присвячено Головному Отаману

З тобою і радість, і віра,
І серця зболілого біль.
Вертайся до рідного краю,
Шовками зеленими піль!

Без тебе нам хмарами муки,
На

Ах! Як ми сміялися –
аж із нас сміялися,
аж стіни гойдалися,
аж кури качалися…

Ми перейшли рубікон пігмейства,
ми всюди пошани добились, нарешті…
і нашій майстерності

Засурмили вранці – рано ватажки.
Били, били в барабани малюки.
Поскликали в дружні лави дітвору.
Ліва, права! Ліва, права! – По двору.

Зараз армії малої ми бійці.
Дерев’яна у

У своїй блаженній ліні
сплять гетьмани на Вкраїні,
сплять події і надії,
сплять співці і лиходії,
сплять благання і прокляття,
сплять Донбас і Закарпаття,
сплять воли, бо

Будь проклят світ,
що дав його труні,
будь проклят день,
коли його не стало…
Не граймо, браття, на сумній струні,
над мужністю ридати не пристало.
Йому один раз жити, як

Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому – спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул, –
все-таки не годні

Коли знов навесні зацвітуть фіялки,
ми покійників щирих забудем;
ми не підем на їх мовчазні могилки,
поки волі живим не добудем.

А лягло їх у люті часи тисячі
на полях та на

Полетів би я на Україну
не конем, а бистрим самоходом,
щоб натішитись своїм народом,
щоб поглянути на ту країну,
що так довго у неволі
дожидала щастя й долі
і діждалася

Поклін тобі, закований мій краю,
Тверда колиско велетнів-рабів!
Дивлюсь на тебе й серцем завмираю,
Із груди рветься розпучливий спів.
А кожда скиба, кождий корчик

Прощай, мій краю! В хорих грудях
Проснулася болюча нута,
І я зриваю з волі пута
І йду у світ — на стрічу злуди.
І хоч креміння крає ноги,
І хоч значу сліди кервою,
Мирюся з

I

Як самота на душу склонить крила
І в серці защемить невиплаканий жаль,
Прийди тоді, прийди до мене, мила,
Розкрий мені цілу твою печаль.
Прийди, вложи чоло в мої

Себе даремно не терзай,
Кохання радість не вернути,
Вповзла розлука, мов гроза,
До нас із краплями отрути.

Приспів:
Любов, їй треба два крила,
Щоб так, як птах,