До дня захисника України

Один із відомих віршів Тараса Шевченка – «На незабудь Штернбергові». Він був написаний приблизно 1840 року. А метою його написання став від’їзд на навчання його товариша Василя

Не жаль на злого, коло його
І слава сторожем стоїть.
А жаль на доброго такого,
Що й славу вміє одурить.

І досі нудно, як згадаю
Г о т и ч е с к и й   с   ч а с а м и   д о

Не спалося, – а ніч, як море.
(Хоч діялось не восени,
Так у неволі.) До стіни
Не заговориш ні про горе,
Ні про младенческие сны.
Верчуся, світу дожидаю,
А за

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.

Мої любі, до мене ходіть! я сама.
Поговоримо думами тихо.
Межи мною і вами нікого нема –
не розлучить ні щастя, ні лихо.
Я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю
ваші

Передмова до видання: «Гайдамаки». Поема Тараса Шевченка. Санкт-петербург, 1841р.

По мові — передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого,— тілько бачив, а

Люди бояться вночі кладовища,
жаских казок і непевних примар,
страшно і вдень їм сумних катафалків,
чорної ризи, і ладану, й мар.

Я не боюся того, тільки

Що за диво, що за нове чудо!..
Перед світом у святу неділю
Вельми дивний сон мені приснився,
Що немов я опинився в Римі,
Там я бачив Колізей і Форум,
Капітолій і

«Якби тобі довелося
В нас попанувати,
То знав би ти, пане-брате,
Як їх називати,
Отих твоїх безталанних
Дівчаток накритих.
А то верзе бісизна-що
Та й думає: «Ми-то!

І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї

“Я сирота з Вільшаної,
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене… боюся.
Боюсь згадать, моя сиза…
Узяли з собою.
Не розпитуй, бабусенько,
Що було зо мною.
Я

Заплачеш по мені, кохана, о! заплачеш,
Як бездиханного мене колись побачиш
Промов же се словце, промов мені його
Ні, ні! Мовчи: бо жаль мені жалю твого

Ношу в душі печаль,

І
Блажен єси, Тарасе, що не дбаєш
Про нас із нашим темрявим письменством
Ти розумом на небесах витаєш,
Питаєш духа божим совершенством.
Блажен! ти вбогу каліч

Олександрі Михайлівні К
Покину, покину
Чужую чужину
Та на Україну
Соколом полину.
Ой хто ж мене дома
Щиро привітає,
Любо в вічі гляне,
Про життя

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща
тьма. I тьмуща тьма. I тьмуща тьма.
Тільки чорна водь. I чорна пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька.
Ні дружини. Синку,

Знов рік минув. Знов крок один вперед
ступило всім нам дорогеє діло,
і хоть збільшився людовладців гнет,
ми дальший крок підем робити сміло,
і як гора не спинить вихру лет,
не

Мусить бути! — скажи — і стане,
Захотіти — досягти!
Духа в льоті до мети
Не затримають кайдани.

Підеш ти — і ляжуть гори,
І розстеляться яри,
І тебе самі вітри
Понесуть

Не схиляй своє личко прекрасне,
Не затулюй повіками віч,
Із котрих то мигоче, то гасне
Промінь світла в життя мого ніч.

Дай мені ссать з жагою голодного
Теє райське проміння

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,
Левкоєю пахучо-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть мені