Дмитро Загул

Ти звідки, пісенько весела,
До мене пташкою прийшла?
— Перелітала рідні села,
Твоє коханнячко знайшла.
— А що там, пісенько, чувати?
Що діє дівчина моя?
— Переказала

Ти приходиш до мене щоночі
В ту хвилинку, як міцно я сплю,
Зазираєш в заплакані очі
І шепочеш: не плач… я люблю!..

Я слова твої чую душою
І крізь сон усміхаюсь тобі,
Твої

Ти чудова, як вечір весною,
Ти чарівна, як нічка в маю,—
О, з якою гіркою журбою
Я дивлюся на вроду твою!

Як вечірня зоря над горою,
Так твій погляд веселий горить,—
Я

Ой полиньте, мої думи, на зелені гори!
Задзвоніть, тремтючі струни, зашуміть, як море!
Розлетіться по Бескиді на шовкові квіти,
Покотіться по рокиті, як слова трембіти!
Привітайте

Ой піду ж я в чисте поле,
Вкрите рожами надій.
Там розвіється на волі
Нерозлучний смуток мій.

Там розсію дрібні сльози,
Сльози-перли розіллю
І покошені

В дзеркалі Черемшу скелі високії
Ломлються, кришуться, б’ються.
Хвилі нестримнії річки глибокої
З гордощів скель тих сміються.

Змалечку ріс я над хвилями смілими,
Хвилям

В моїй груді дужа сила
В’ється, б’ється, пресь надвір.
Вже ростуть легенькі крила,
Щоб летіти на простір.
Я окроплю їх росою,
Змию з себе бруд і пил
І полину ген до

Гей, на гори! Гей, на скелі!
Віє вітер з гір.
Киньмо доли невеселі,
киньмо край зневір!
Серед мертвої пустелі
непривітні дні.
Киньмо заспані оселі
на сумній

Гей! Та доки сумувати?
Доки сліз потоком лить?
Геть же, смутку, з мої хати!
Я веселим хочу жить!
Я для пісні струни строю
На новий, веселий лад.
Своїм співом, сею

Де взяти слів таких жагучих,
Таких нечуваних проклять?
І біль тих ран моїх пекучих
В слова співучі переллять.

Щодня, щовечора, щоранку
Зітхає серце те слабе
І хоч квилить

Де ти, сподівана доле?
Де ти, надіє свята?
Вже проминають поволі
Ті молодії літа,
Гасну і в’яну поволі,
Серце щоднини болить…
Де ти, сподівана доле? —
Тихо! Бо доленька

Ждуть нас тучі неминучі,
Непривітний жде нас час;
Ждуть нас бурі, дні понурі,
Темні тюрми ждуть на нас.
Та ніщо нас не злякає,
Сили духу не злама…
В нас страху в серцях

Вихре, радісний вітре!
Товаришу вільних верхів!
Рвійно грає в повітрі
Твій розколиханий спів,—
Б’є в блакитні пюпітри,
Дзвонить у цитри дротів.

То ж ти в навальному

Бувало: в сутінку вечірнім,
Як обрій кров’ю догорить,
Стаю невпевненим, покірливим…

І туга пережитих літ
Закряче вороном настирливим:
Не варто марити про цвіт!

Хіба

Згасає день за синіми лісами,
За синіми лісами лягла імла;
Пливуть рожеві хмари небесами,
І тихо з небесами злилась земля.

Стоять квітки, окроплені росою,
Окроплена росою,

Тобі, надіє трудящого люду,
До ніг падуть турботні наші будні;
І з голоду, з безладдя, з цього бруду —
Простуєм шлях у мрійливе майбутнє.
Бо ця доба, що з нами настає,
Цей рік і

Чи не марно марю мрії,
Коли стільки вже століть
Постать матері Марії
Тут примарою стоїть.

Ледве чутно скорбний голос:
«Я примарою умру!»
В мене й серце розкололось
На

На небо хмари налягли,
Розсипались дощами,
На землю море розлили
Погоями-ріками.

Літає смуток над селом,
Під стріхи заглядає,
Широким і тяжким крилом
Віконця

На арфі господній колись увірвалася
Найтонша, найкраща струна.
І так до сьогодні та арфа зосталася
Без радісних згуків, сумна.
І в нашому серці єсть арфа розбитая,
І в серці

Не сумуй, душе зболіла,
І не плач, не голоси!
Час узятися до діла,
Най не линуть марно дни!

Рада б я весь світ обняти
І до серця притулить,
Та недоленька проклята
В