Дмитро Загул

Очі заплющу – і бачу:
Летить чорнокрилий птах,
Що хоче кров гарячу
Точити по степах.

Уха затичу – і чую:
– Волі доволі! Я йду! –
І чулим серцем віщую
Ще більшу

На покоси
Впали роси,
Гейби перли,
Заясніли,
Затремтіли
І завмерли…
Сходить сонце
Із-за гаю,
На покоси
Посилає
Ясні лучі,
На росинки

О моя остання світла мріє,
За тобою мій співучий льот.
Може, ще раз промінь твій зогріє
І розтопить кількалітній льод.

Ти вкриваєш млосною імлою
Мій осінній неспокійний

Голосом горлиці
серце туркоче –
тремтить, як оголена
гілка в гаю…
О моє бідне,
стурбоване серце,
як зустрічаєш ти
весну свою?

Біле, пругке
моє тіло дівоче

Як душа до душі заговоре
Про далекий і страчений рай,
То здригаються скелі і гори
І змовкає журливий ручай.

Вони знають той смуток душевний,
Що в піснях виливають

Чорний ліс, убогі села,
Людські ниви, довгий лан
Темна ніченька покрила
І закутала в туман.

В подірявленій одежі,
Непритомний і блідий,
Я блукаю через межі
І

Підкрався
круком до душі
і серце розколов…
І крапле кров,
сочиться кров
На прапори чужі.

Наш день – вогонь,
Наш прапор – кров,
Наша борня за всіх!
А хто ж

На варті шляхетської ватри
Герої нових казок
Танцюють весільний танок
На гробі убитої матері.

Тіло, без жалю пошарпане,
Лежить у сирій землі…
Покрийте ж хоч гроба

Голос милого далеко
Чує серденько моє,
Оленятком скаче легко
І на хвилюку не стає.

Він до сарноньки своєї
Через гай перелетить,
Через гори, через скелі –
Погляд

Даремне ти турбуєшся, поете!
Ще вистачить сюжетів для поем.
Візьми число щоденної газети –
там тисячі невиспіваних тем.

Заглянь лишень у рубрику науки
чи в рубрику

Товариші мої далекі
Під гнітом панської руки!
До вас, до вас, мої думки,
Як у вирій лелеки.

Кому свій смуток передам?
Кому його повірю?
А там, на рідному

Грими, грими, могутня пісне,
Як ті громи весняних бур.
Хай знає панство ненависне,
Що наша армія, як мур.

Ми стали волі на сторожі,
Ми їй не зрадимо ніде.
Дрижіть,

Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я,
І думонька вертається на рідне подвір’я.
Там ненечка старесенька засмучена ходить,
Щовечора, ріднесенька, як пташка,

Чорна хмара сонце вкрила,
Грім гуркоче з-за гори…
Ніч простерла чорні крила;
В’ються вихрами вітри.
Я злетів би понад села
І пігнав з вітрами вмить…
Як хороше, як

Прийшов, як звір із нор пустелі,
Я був, як єсть.
І зрушив душі,
стер оселі,
Переорав степи веселі.
І честь. І нашу честь…

Зів’яли ранки нерозквітлі,
Стікають кров’ю

Вже давно перестали морози,
Прошуміли холодні дощі,
Розцвілись винограднії лози,
Зеленіють в садочку кущі.

Стала казкою ніченька ясна,
Голос горлиці чути в саду.
Встань

На трави місяць сипав перли,
З листками легіт шелестів,
Кругом луги, ліси завмерли,
Горою нісся тихий спів…

До зірки зіронька всміхалась
І в парі міряли простір…
Земля з

У великому місті,
Серед степів,
Як на серце насунеться сум,
Я чую твій рокіт,
Твій вільний спів,
Я чую твій вільний шум.

З льодових верховин,
З полонин

І

Як вечір кулями плював
І ранки гаркали залізом,
Один на варті він стояв –
І не з рушницею – з одрізом.

Непереможні вороги
Порозіслали чати, стежі…
А він, в

Де в сивій млі холодних літ
Спинився скандінавський глетчер
І північний, одвічний лід
Розлився, як бурхлива течінь,
Де вбогий, темний трогладіт
Лякливо зустрічав свій вечір,