Дмитро Загул

На арфі господній колись увірвалася
Найтонша, найкраща струна.
І так до сьогодні та арфа зосталася
Без радісних згуків, сумна.
І в нашому серці єсть арфа розбитая,
І в серці

Лежать покошені, порожні
Поля безлюдні вдалині,—
Ховаю погляди тривожні,
Бо тут невесело мені.

Бо думку давить і стискає
Вороже небо в вишині,
А в грудях тане щось і

Похмурий, гордий кобзарю,
Море понурих дум!
Шумом летить попід хмару
Рокіт розгойданих струн.

Ні, то не Чорне море,
Не біла пінява хвиль!
То струн голубих

Друзі мої!
Вороги мої!
Люде!
Яка прекрасна —
вільна земля!
Хай вічно
благословенним буде
її ім’я!

Скільки радощів!
Скільки втіхи
в кожній дрібниці

Наш день — як маків цвіт,
Що сок його — отрута…
Кувались наші пута
Не дні, а тисячу літ.

Наш день — як маків цвіт.
Отрута в ньому й сім’я…
Вбивали нам у тім’я
Ті

Не гудуть похороннії дзвони,
І з кадильниць не куриться дим:
Я справляю в душі похорони
Сподіванням і снам золотим.

Прощавай, моя весно прекрасна!
Прощавайте, надії

Не слухають мене дзвінкії рими,
Не мож акорду вивести зі струн;
Розсіявсь спів дорогами пустими…
Нема веселих дум!..

Прощай мене, високий Аполлоне,
Що в землю я зарив святий

Не сумуй, душе зболіла,
І не плач, не голоси!
Час узятися до діла,
Най не линуть марно дни!

Рада б я весь світ обняти
І до серця притулить,
Та недоленька проклята
В

Не схиляйтеся, стебельця,
серед спілих піль!
Розливайся, пісне серця,
виливай свій біль!
Грайте, дзвони великодні,
в цей великий день!
Хоч сьогодні, хоч сьогодні
дайте

Не ходи, моя квіточко, в садочок,
Де пахучі троянди цвітуть!
Не зривай там весняних квіточок
І троянд не пришпилюй на грудь,
Бо на грудях вони помарніють
Без проміннів, тепла і

Ніби гріб, хатинка низька,
Де на світ родився я;
Там була моя колиска,
Там живе рідня моя.

Я родився серед смутку.
Виростав я в морі сліз…
В кождім кутику-закутку
Чув

Ніби хмара наді мною,
Висить чорний смуток мій;
День і ніч я жду спокою —
Не приходить супокій…
Великанською скалою
Горе душу прилягло…
Серця смутком не загою,
Не

Ніччю в полі, на просторі
я зітхаю до зірниць…
Розгадайте, вічні зорі,
таємницю таємниць:
Перед вами розгорнули
небеса свої знаки,
Ви ще щастя не забули,—
де лежать