Дмитро Загул

Серце одчинене. Слухаю.
А сум — вітчим —
Присікався до серця гадюкою
Причин.

За мурами ворога-настрою
Марно час мій ішов…
Я вірив одному пастирю
На ймення —

Ти приходиш до мене щоночі
В ту хвилинку, як міцно я сплю,
Зазираєш в заплакані очі
І шепочеш: не плач… я люблю!..

Я слова твої чую душою
І крізь сон усміхаюсь тобі,
Твої

Слова недоговорені, приборкані пісні,
Летіть в краї надзоряні, як пташки голосні!..
І мрії недомріяні в буденщині життя,
Словами неопірені, летіть без вороття!

З грудей моїх, як

Ти чудова, як вечір весною,
Ти чарівна, як нічка в маю,—
О, з якою гіркою журбою
Я дивлюся на вроду твою!

Як вечірня зоря над горою,
Так твій погляд веселий горить,—
Я

Ти звідки, пісенько весела,
До мене пташкою прийшла?
— Перелітала рідні села,
Твоє коханнячко знайшла.
— А що там, пісенько, чувати?
Що діє дівчина моя?
— Переказала

Мохнаті зітхання дерев —
Шелест, шурхіт, шум…
А десь недалеко машини рев,
Що розриває цей сум.

У вершках кучерявого листя
Губиться посвист, гнів —
Веселий гудок

Високе сонце! Золотий вогонь
Ти вічно сієш у світи холодні.
Вони беруть тепло з твоїх долонь,
Як жебраки, обдерті та голодні.

Як жебраки, обдерті та голодні,
Беруть вони

Співала пташка на гіллі
Про долю давних днів.
Стелився-слався по землі
Її веселий спів.

Лунала пісня голосна,
Шумів дрімучий ліс…
Співала пісню вся весна,
А вітер

Співи мої легкокрилі
Воркітливі голуб’ята,
Вас родила в тужні хвилі
Доля-мачуха проклята.

Невеселі мої пісні,
Діти смутку та й недолі.
Тихим вітром понесіться
І

Скільки, скільки довгих років,
Років горя і турботи,
Проминуло з того часу,
Як по горах я ходив!
Чотирнадцять довгих років…
А в душі моїй ще й досі
Дзвонить стогоном

Der Ströme Seelen, der Winde Wesen… (c.Heym)
Душа потоку, суть вітру…

Плюскоти річки і шелести гаю
Тонуть прозоро в замислений вечір,
Де чисто і ясно, неначе в нетечі,
Горючі

І знов я стою
У пожовклім гаю.
Що серцю про старість нагадує,
А зісохле і тлінне
Листя осіннє
Крутиться і падає,
Крутиться і падає…
В душу мою.

І щомить моє серце

Пам’яті Володимира Кобилянського

Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе вернеться вдруге?

Чи на скелях, на грудях твоїх,

В п’яту річницю смерті В.Кобилянського

Втіхи ні крихти,—
а скільки терпінь!..
Душа до одчаю самотня…
Ти тільки сон,
перебіжна тінь…
Ти тільки тінь

Пісні не списані,
Сни заколисані,
Лийтесь рядком на папір!
Думки весняні,
Мрії кохані,
Нумо, летімо до зір!
Найдемо доленьку,
Найдемо воленьку,
Найдемо щастя і

Пісня — то мрія про щастя майбутнєє,
Полумінь перших огнів,—
Перше кохання вовік незабутнєє,
Пісня — то щастя зрадливе, облуднеє,
Повне привабливих снів.

Пісня — голос

Покотилися по заріночку
Та бистренькі хвилі,
Зажурилися, мій легіничку,
Твої сестроньки милі.
«Хто ж то буде нам на сопілочку
Коло кичери грати?
А хто ж буде там у

Порозпліталися гірлянди
Білих лілій і білих бігоній,—
Буйно розвились червоні троянди,
Засміявся мак червоний.

Вихром півночі війну,
Піду всесвітом цілим —
Я об’являю

Ранкове сонце — серце моє,—
Дзеркальна глибінь тепла.
З прозорим ранком воно встає…
І гляньте! Імла втекла!

Вам не чужа моя душа —
В ній плюскіт і ваших хвиль…
Хоч вас

Моtto:
Es bildet ein Talent sich in der Stille.
Sich ein Charakter in dem Sturm der Welt.

Талант поета дозріває в тиші.
А вдача тільки в бурі життєвій.

Ґете

Не