Дмитро Загул

Деколи хочеться серцю
Квіткою бути пахучою,
Деколи хочеться в небі
Зіркою стати горючою.

Деколи хочеться серцю
Стати терном чи кропивою,
Хочеться впасти на

Вільно ритмована мово,
Найкраще з земних чудес,
Що слово складаєш до слова,—
Ти не дарунок небес!

Тебе створила людина
В сиву давнінь віків,
Щоб ти, мов таємна

(Україна мовить)

Голос тучі цвинтарної,
Голої, обірваної…
Верніться, діти бунтарні,
Сини непокірні мої!

Кому готувати страту
За брязкіт чужого

Ждуть нас тучі неминучі,
Непривітний жде нас час;
Ждуть нас бурі, дні понурі,
Темні тюрми ждуть на нас.
Та ніщо нас не злякає,
Сили духу не злама…
В нас страху в серцях

Вихре, радісний вітре!
Товаришу вільних верхів!
Рвійно грає в повітрі
Твій розколиханий спів,—
Б’є в блакитні пюпітри,
Дзвонить у цитри дротів.

То ж ти в навальному

Забудь, що серце пережило,
Ті сни, що снилися колись!
Минуле спогад залишило,
Само ж розвіялось кудись.

Хай вічним порохом припаде,
Що вже не вернеться вовік!
Навіщо знову

Заграли дзвони, заграли дзвони,
заграли…
Із буйним вітром на перегони
помчали.
Несуть розраду, несуть потіху
з собою
І під мужицьку обдерту стріху
спокою…
Принесли

Бувало: в сутінку вечірнім,
Як обрій кров’ю догорить,
Стаю невпевненим, покірливим…

І туга пережитих літ
Закряче вороном настирливим:
Не варто марити про цвіт!

Хіба

Згасає день за синіми лісами,
За синіми лісами лягла імла;
Пливуть рожеві хмари небесами,
І тихо з небесами злилась земля.

Стоять квітки, окроплені росою,
Окроплена росою,

Коли на долоню наклоню чоло,
То все привиджається рідне село.
І стежечка кожда і кождий куточок,
Хатинка старенька і темний садочок.
Де серце, не знаючи злиднів, жило.

Он там

Крила ночі світ закрили
І закутали в туман…
І собою оповили
Ліс, село і довгий лан.

Ніби в море потонуло
Небо, світ, цілий простір,
А на небі спалахнуло
Непроглядне

Тобі, надіє трудящого люду,
До ніг падуть турботні наші будні;
І з голоду, з безладдя, з цього бруду —
Простуєм шлях у мрійливе майбутнє.
Бо ця доба, що з нами настає,
Цей рік і

Чи не марно марю мрії,
Коли стільки вже століть
Постать матері Марії
Тут примарою стоїть.

Ледве чутно скорбний голос:
«Я примарою умру!»
В мене й серце розкололось
На

Моя душа — то ангел раю,
Упавший херувим.
Чужим між рідними блукаю,
Даремно щастя тут шукаю…
Не тут, не тут мій дім!

За недосяжною красою
Блукаю серцем скрізь;
Щодня

Мрії злеліяні, сни перемріяні
Довго я в серці складав,
Сльози колишнії, ночі невтішнії
Я на пісні перелляв.
В них поскладалося все, що кохалося,
Все, що прожито

На небо хмари налягли,
Розсипались дощами,
На землю море розлили
Погоями-ріками.

Літає смуток над селом,
Під стріхи заглядає,
Широким і тяжким крилом
Віконця

На арфі господній колись увірвалася
Найтонша, найкраща струна.
І так до сьогодні та арфа зосталася
Без радісних згуків, сумна.
І в нашому серці єсть арфа розбитая,
І в серці

Не гудуть похороннії дзвони,
І з кадильниць не куриться дим:
Я справляю в душі похорони
Сподіванням і снам золотим.

Прощавай, моя весно прекрасна!
Прощавайте, надії

Не слухають мене дзвінкії рими,
Не мож акорду вивести зі струн;
Розсіявсь спів дорогами пустими…
Нема веселих дум!..

Прощай мене, високий Аполлоне,
Що в землю я зарив святий

Не сумуй, душе зболіла,
І не плач, не голоси!
Час узятися до діла,
Най не линуть марно дни!

Рада б я весь світ обняти
І до серця притулить,
Та недоленька проклята
В