Дмитро Загул

І невже ж це правда, що напередодні
Вічної руїни, повного кінця,
Освітило сонце на краю безодні
Променем надії змучені серця?

Ні! Я вам не вірю, що кінець так скоро,
Що й оця

Із буйнесеньким вітром в погоні
Я до милої ввечері біг,—
Мов несли мене бистрії коні,
Під собою не чуючи ніг.
Моє серце, як лист, затремтіло,
Як в садочку побачив її,—
А

Кину жаль і смуток лишу,
Власне лихо заколишу
І братам співати стану
Про любов, красу весняну.
Дам їм світло серед ночі,
Просвіщу їм сонні очі,
Серед пущі стежку вкажу
І

Тобі, надіє трудящого люду,
До ніг падуть турботні наші будні;
І з голоду, з безладдя, з цього бруду —
Простуєм шлях у мрійливе майбутнє.
Бо ця доба, що з нами настає,
Цей рік і

Чи не марно марю мрії,
Коли стільки вже століть
Постать матері Марії
Тут примарою стоїть.

Ледве чутно скорбний голос:
«Я примарою умру!»
В мене й серце розкололось
На

Мене твій погляд ловить
З-під тих шовкових вій,
І чистим сріблом дзвонить
Веселий голос твій.
Твій ніжний голос
В’ялить мене щодня.
Від нього, мов той колос,
Хилюсь до

Між межами жваво, живо
Жовте жито жнуть женці.
Розпочалось нині жниво,
Серп аж пріє у руці…
Сніп за снопом ув’яває,
Он лежить цілий покіс!
Жарту жвавий жнець не

Мов та лілія ніжна і біла,
Що росте на дзеркальній воді,
Так і ти в моїм серці зацвіла,
Пелюстки розгорнула бліді.

Нахилила маленьку головку
І до серця шепочеш: люблю…
І

Може, й так.
Я не справдив надій
і малого гуртка…
Але знаю:
В праці важкій
не скривила рука.

Може, й так.
Я одсталий для вас,—
віра моя замала…
Але

На небо хмари налягли,
Розсипались дощами,
На землю море розлили
Погоями-ріками.

Літає смуток над селом,
Під стріхи заглядає,
Широким і тяжким крилом
Віконця

На арфі господній колись увірвалася
Найтонша, найкраща струна.
І так до сьогодні та арфа зосталася
Без радісних згуків, сумна.
І в нашому серці єсть арфа розбитая,
І в серці

Лежать покошені, порожні
Поля безлюдні вдалині,—
Ховаю погляди тривожні,
Бо тут невесело мені.

Бо думку давить і стискає
Вороже небо в вишині,
А в грудях тане щось і

Похмурий, гордий кобзарю,
Море понурих дум!
Шумом летить попід хмару
Рокіт розгойданих струн.

Ні, то не Чорне море,
Не біла пінява хвиль!
То струн голубих

Друзі мої!
Вороги мої!
Люде!
Яка прекрасна —
вільна земля!
Хай вічно
благословенним буде
її ім’я!

Скільки радощів!
Скільки втіхи
в кожній дрібниці

Наш день — як маків цвіт,
Що сок його — отрута…
Кувались наші пута
Не дні, а тисячу літ.

Наш день — як маків цвіт.
Отрута в ньому й сім’я…
Вбивали нам у тім’я
Ті

Не сумуй, душе зболіла,
І не плач, не голоси!
Час узятися до діла,
Най не линуть марно дни!

Рада б я весь світ обняти
І до серця притулить,
Та недоленька проклята
В

Не схиляйтеся, стебельця,
серед спілих піль!
Розливайся, пісне серця,
виливай свій біль!
Грайте, дзвони великодні,
в цей великий день!
Хоч сьогодні, хоч сьогодні
дайте

Не ходи, моя квіточко, в садочок,
Де пахучі троянди цвітуть!
Не зривай там весняних квіточок
І троянд не пришпилюй на грудь,
Бо на грудях вони помарніють
Без проміннів, тепла і

Ніби гріб, хатинка низька,
Де на світ родився я;
Там була моя колиска,
Там живе рідня моя.

Я родився серед смутку.
Виростав я в морі сліз…
В кождім кутику-закутку
Чув

Ніби хмара наді мною,
Висить чорний смуток мій;
День і ніч я жду спокою —
Не приходить супокій…
Великанською скалою
Горе душу прилягло…
Серця смутком не загою,
Не