Дмитро Чередниченко

На добраніч, мої лялечки,
мої зайчики і ведмедики.
На добраніч, мої котики,
і слухняники, і вередики.
Позаплющуйте свої віченьки
та постулюйте свої вустонька,
ніженьки

– Ніч, ніч, ніч,
Іди спати на піч.
– А я спати не хочу,
Піду Дива залоскочу.
А Див лоскоту
Не боїться –
Розставив крила
Та й сміється.

Він Рось любив як матір.
Тепер – навіки сирота.
Й дерева не такі крилаті,
Й земля якась не та.

І нікуди закинуть вудку,
Хоч стільки берега шукай.
І так пече пекуча

– А якого кольору сніг?
– Малинового, – сказала малина.
– Вишневого, – сказала вишня.
– Бузкового, – сказав бузок.
– Небесного, – сказало небо.

І кожен правду сказав,
Бо

– Равлику, равлику,
Де твої ріжки?
– Рибка украла.
– А де тая рибка?
– Попливла за водою.
– А де тая вода?
– До хмарки полетіла.
– А де тая хмарка?
– Дощ

Білявий котик проситься до хати:
– Чого, котусю, ти такий сумний?
Давно не їв чи ніде спати,
Чи утомився, йдучи з далини?

Замуркотів малий: – О люди!
І сон, і втома якось

Зайчики-моргайчики
на воді, на воді,
не дають дивитися
в озеро мені.
Я заплющив очі…
Гульк! –
А вони вже в білолиста,
Шумолиста,
На вершині…
Ох і невловимі!

Хвалилася ворона
Синичку набити,
Сіла на сніг –
Не може злетіти.
Вже й крильми махала,
І лапками терла:
Поки нахвалялась,
До снігу примерзла.

Котик
Згорнувся
Калачиком –
На-
ма-
лю-
ва-
ла
Я
Квачиком.
Ще
До-
ма-
лю-
ю
Олівчиком –
І буде вже
Котик
На стільчику.

На яблуці
Пташка –
Вітряк
На горі.
Крила
Черкають
Зорі.
А тополі
Стоять собі
Долі –
Зорю
По голівці
Гладять.

Плавають гуси по небу
І самі із собою цілуються,
І самі собою милуються.
Котик хотів і собі
По небі синьому походити,
Білі хмарки половити.
Котик на синє небо ступив

У трактора ніжки болять,
натомилась йому земля,
став собі відпочить,
а коник зелений
до нього: – Цить!
не гурчи!
Відпочинь уночі,
послухай,
як друзі мої співають

Білий дід
Білою мітлою
Білу стежку мете.
Мете, мете –
Не вимете.
Прийшов собі
Хлопець,
Ясний Березень –
Біла стежка втекла,
Зелену казку
Згубила,
По

Гріється сонце притомлене
на теплій долоні клена.
І читає життєві лінії,
як іноді ти читаєш у мене.
А там писано, ще й недописано…
А ще більше хочуть сказати синиці,
а

Через дорогу
Зайчик промчав
Навскач.
– Світиться –
Ач! –
Невже перстач?
Хотів позбирати
Зірки в траві,
А вони ворушаться,
Мов живі.

Зайчик злякався
І

Із вуглинки-невидимки
Олівця собі зробив
І малює угорі
На березовій корі.

Вовка, жабу, черепаху,
Зайця, мавпу,
Диво-птаха,
І лисицю, і слона,
І

Питається чорний кіт
У срібної кулі:
– А чого ти куля?
– Бо я баба-куль.
– А чого ти баба-куль?
– Бо я купава.
– А чого ти купава?
– Бо я попава.
– А чого ти

Дерева самі
собі ноги гріють
листям,
самі себе сіють
і діток своїх
зігрівають
листям
і колискову співають
під акомпонемент
вітру.

Дощ! Дощ!
Зацвіріньчали горобці
І поховалися під стріху.
А їжак не дивак,
Накрився гарбузовим листом
Та й несе їжачисі
Порічкове намисто.

Ой татку,
річка хлюпочеться!
Так їй погратись
зо мною хочеться.
Ой татку, татку,
ходім на гатку,
станемо з тобою
та й упірнем
з головою…

Буде річка
із