Дмитро Чередниченко

– Ніч, ніч, ніч,
Іди спати на піч.
– А я спати не хочу,
Піду Дива залоскочу.
А Див лоскоту
Не боїться –
Розставив крила
Та й сміється.

Казало Казайло,
Слухало Слухайло,
Дивилося Дивило.
Питало Питайло.
Казайло не казало.
Слухайло не чуло.
Дивило не бачило.

Дерева самі
собі ноги гріють
листям,
самі себе сіють
і діток своїх
зігрівають
листям
і колискову співають
під акомпонемент
вітру.

Золоті струмки розлилися,
Червоного золота повні.
Із ланів біжать,
Із ярів гомонять,
Із гір течуть,
Аж до моря чуть…
Течуть по землі
Золоті струмки
І впадають у

Він Рось любив як матір.
Тепер – навіки сирота.
Й дерева не такі крилаті,
Й земля якась не та.

І нікуди закинуть вудку,
Хоч стільки берега шукай.
І так пече пекуча

Замислилося небо
Серпнево-вереснево
І вищим стало, як у літі,
А хмари пожвавішали нівроку
Й лаштуються в дорогу,
Мов за лелеками у вирій,
Та за ними линуть нові,
Ще

Галі

А я серпнево пригорнусь
До твойого радісного болю…
На вивільгу перетворюсь
І заспіваю над тобою,
Як рідний білолист,
Вивільгами славний…
І упаде тобі в

І прийде час,
ми ляжемо в човна
з листка вербового,
засланого травою,
і попливемо, попливем…
Накриють нас тумани
білим покривалом,
зозулі в голови
калини

Коли ти приходиш з роботи,
В’яне красоля на твоїх щоках,
Жахтіє жар у твоїх очах,
Гасне троянда на твоїх вустах,
А руки снуються туманом.
Та приходить коханий –
Розцвітає

Білий дід
у білому ромені
удові ворожить,
круном нього
біле козенятко
без вірьовки ходить.
Кинув карти на Івана,
чисту правду каже.

Що далекая дорога
Йванові

бігали квіти садами і луками
бігали бігали
в кожне вікно заглядали
і в’яли
найчарівніші
падали в серце насінням
і не приймались

а в серці видніло
на

Гріється сонце притомлене
на теплій долоні клена.
І читає життєві лінії,
як іноді ти читаєш у мене.
А там писано, ще й недописано…
А ще більше хочуть сказати синиці,
а

Білявий котик проситься до хати:
– Чого, котусю, ти такий сумний?
Давно не їв чи ніде спати,
Чи утомився, йдучи з далини?

Замуркотів малий: – О люди!
І сон, і втома якось

І гори – на весь світ,
і поле – наче ліс на горах.
І світ – як досвіт світовий.
Над нами все –
і шлях, і скит,
і синє море,
і сосни юної трави.

І місяця останній

Поки не впав осінній лист
На наші береги,
Поки не згас останній промінь
На обрії смеркання, –
Радіймо сонцю і життю,
І нашому коханню.

Хай налетів страшний буран
І

Котиться, котиться
Спілим яблуком
Ліхтарик по землі,
Шукає стежку.
Направо ходив –
не знайшов,
Наліво ходив –
не знайшов,
І прямо ходив
– не знайшов.

Вийшов день
Із ясного кола,
Не хоче гратись
У піжмурки.
Прийшов вечір,
Схилився
До синього дерева
Та й жмуриться.

– Ходи, коте, грядку копати.
– Няв.
– Ходи, коте, дрова рубати.
– Няв.
– Ходи, коте, воду носити.
– Няв.
– Ходи, коте, кашу варити.
– Няв.
– Ходи, коте, сало їсти.

– Равлику, равлику,
Де твої ріжки?
– Рибка украла.
– А де тая рибка?
– Попливла за водою.
– А де тая вода?
– До хмарки полетіла.
– А де тая хмарка?
– Дощ

Хвалилася ворона
Синичку набити,
Сіла на сніг –
Не може злетіти.
Вже й крильми махала,
І лапками терла:
Поки нахвалялась,
До снігу примерзла.