Для дітей

Говорять, людські діти всі, як діти,
Усе додому тягнуть і все пруть.
Ну, а мої — прекрасні пустоцвіти —
Лише з батьків, лише з батьків деруть.
Я їм три хати звів

А то справді було таке диво,
Не брехня то ходить селом.
В баби Гапки груша родила
По три брички плодів за сезон.

Іще Сидір був поліцаєм,
Баба тіткою ще була.
Та за

Бої відгуркотіли і відблискали,
Пройшов татусь крізь тисячу смертей,
З гулких фронтів привіз мені колиску,
Як перемогу в дім і як трофей.

Він сам зробив до неї коліщата
й,

Він запам’ятав слова кумира: —
Сім разів одміряй, потім — ріж.
Тож усе, як треба, він заміряв
І дістав тоді з кишені ніж.

Вже було й замірився.
Та раптом
По усьому тілу

Пливуть, пливуть літа,
Та все міцніше віра:
Все краще у собі
Придбав я тільки тут.
Сюди лежать стежки
Від кожного подвір’я,
І спогади сюди
Летять з

Далеко не те,
що буде,
Далеко те, що пройшло…
Заіненим, білим груднем
Зустріло мене село.

Колишні мої яворята
Уже зовсім явори.
І мамами стали дівчата
В

Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим

Десь з’єдналися тисячі сонців,
Що так сіяє гарячий ранок;
Небесні вінця тремтять злотисто,
Від дивних звуків ширшає серце.

О яке поле безкрає, безгранне!
І знову мила мені

Було колись…
Ув актовому залі,
Ще навіть пломінь сесії не згас…
Так гучно і так шепітно лунало:
— Панас, Панас… лови… але не нас.

Не думалось, не зналось, не гадалось,
Що

— А ти приходь
Висмоктувать вощини,
Се літо, знаєш,
Гречка так цвіла…
Світились лисо глечики з-за тину,
А тітка Катря з хитрими очима
Казала щось про гречку,
про

Вона прийшла. Іде лісами.
А вже давно зів’яло все,
О скільки ніжности і жалю
Вона в душі своїй несе.

Побачила клен-древо журне,
І зупинилась перед ним,
І доторкнулася

У тьмі, як море, сад шумів.
Десь билися огненні крила,
Вода лилась і плюскотіла,
І грім розкотисто гримів.

Але затихло все поволі.
Між хмарами в височині
З’явились галяви

Пита бабуся у онуки:
— Чи ти помила добре руки?
— Аякже,— Милочка в одвіт,—
Помила з милом, так як слід.

— А де? — бабуся знов питає.—
Води ж у хаті в нас немає.
— Немає?

Коли прийшов зі школи внук,
Дідусь щоденник взяв до рук:
— За віщо двійку ти схопив?
— За те, що швидко відповів…
— За те, що швидко? — гримнув дід.
За це ж п’ятірки ставить

– Де твій букварик?
– В портфелі новому.
– Ну а портфель де?
– У столику дома.
– Взяв би зі столу.
– Так стіл же замкнувся…

– То відімкнув би.
– Ключа я

Корова червона,
І кінь голубий,
І біла ворона,
І кіт золотий.

Корова співає,
Кінь слуха її.
Ворона сідає
На руки мої.

А кіт, посміхаючись,
Лапку дає.
Чи

– Ну, хіба таке годиться?!
В тебе знову одиниця!
– А мене сьогодні, мамо,
Запитали знов те ж саме!

Ранньою весною
В нашому садку
Я сама садила
Вишеньку струнку.
I шумить листвою —
Вже така, як я! —
Вiд усiх найкраща
Вишенька моя!

З піснею про сонечко
Йду в дитячий сад.
Миле, миле сонечко,
Як тобі я рад!
Сонечко моє
Яснеє.
Сонечко здіймається,
Плине в вишині.
Сонечко всміхається
Весело

Втомлена, іду я спатки,
Сон стулив вже оченятки;
Добрий янголе, святий,
Тихий сон мені навій.

Коли я що зле зробила,
Наді мною білі крила
Ти, як завше, розпусти —