Для дітей

Виріс я, я вже школяр
Я хвилююся весь час
Адже я прийшов до школи
Перший раз у перший клас!
На дванадцять вчитись хочу
Є вже ранець з букварем
Був я вчора просто хлопчик

На колиску бильця
З явора тесались,
Щоб, немов на крильцях,
Доня колисалась.

На тонкі вервечки
Конопельки пряла.
Спи, моє сердечко,
Поки діла мало.

Виростеш,

Свій твір — життя, яке з нас кожний звик
Лишати недовершеним нащадку,
Геть перекресливши, мов чорновик,
Переписати наново — спочатку?

Одягаю вечір на чоло
Голубим гранчастим лазуритом,
І cміюсь, і легко йду селом
В матіолове, пахуче жито.
Де ж воно, моє сумне вікно?
Вже стомилась кликать і чекать,
Тінями

Павучок – рудий бочок
мив надвечір ніжки.
Був він добрий павучок,
та дурненький трішки.
Мив він ніжки, вимивав,
їх ретельно рахував.
Перша, друга — при мені,
ось і

А в Лапландії, дітоньки, гарно!
Я не марно намерзлась, не марно.
Голубі там сніги і заноси
круг хатиночки Діда Мороза.

Серед білих снігів таємниче
палахтіло там сяйво

Була зима. Ішов зелений сніг.
За ним — рожевий. Потім — фіалковий.
І раптом протрюхикав на коні
Дідусь Мороз. І загубив підкову.

Та не просту. А золоту. Таким,
на місяць

Все йде, все минає…
Т. Шевченко

Зі скреготом бредуть
Мов кантарид фалянги
Отрутні
Зелено-сірі танки.
Гуртами,
Поодинці
Вроздріб
А там
Черідкою

Наша мама у артілі
Робить на пекарні,
Випікає білі-білі
Паляниці гарні.
А для нашого садка
Ще біліша є мука,
І вона з тії муки
Нам готує пиріжки.

Вірш починається не з звучання,
Хоч і не може він не звучати.
Вірш починається з того мовчання,
Коли ти не можеш більше мовчати.

Вірш починається не з великої літери,
А з

Повний гороху кошіль. Мак зі стіни звиса.
Осінь, ласкаво прошу в хату мою і в сад.
Викопано картоплю, моркву і буряки.
Пахнуть до мене кропом в погребі огірки.
Всього мені доволі.

Здрастуй, добрий Дід Мороз!
Ми сім’єю — мама, тато,
доня, син і пес Барбос,
чиж і сіре кошенятко —
пишемо тобі листа.

Отже, так.

В новорічну ніч, будь

Туки-таки… По кімнаті
ходять ходики окаті.
Туки-таки, туки-так —
біга стрілка золота.

В тій хатинці із металу
проживає Калатало,
і товчеться, і кахика —
туки-таки,

Ти знаєш, у нашому домі,
в старому буфеті, давно
живе мій добрий знайомий –
старенький буфетний гном.

Він знав ще дідуся хлоп’ям,
а маму — малим дівчатком,
гукав

Різала носка,
Очки виймала
Ще й ротик порола:
Його очі цілувала недавно.
Ой мамо, матусю,
Не ріж
Страшний твій нагострений ніж.

Мила дитино,
Ой сину,
Проклята

Хату нову ік весіллю
Робить пильнували;
Доробивши, гарнесенько
Майстрів розщитали;

По два рублі із копою
Вони поділились;
Вийшли собі, а дівчата
Мазать

В рожевій куряві дорога,
Рожеві села в далині…
О, як дзвінко, голоснорого
Ти відкликаєшся мені!

Ще вітряки — як на долоні,
Твої крилаті вітряки,
Та наче п’яні наші

За А. Бюргером

Як хто ім’я і честь твою
зубами наклепів кусає,
потішся тим, що на гнилу
черешню муха не сідає…

Сидить на ліжку одинока…
Яка хороша, чорноока,
Рум’янець грає, кров кипить,
Любові жар в очах горить…
До лона руки притискає
І стиха «котика» співає.

Сумна історія

Притишив кров. Притишив крок.
І вищі стали гори.
Йде перший сніг,
немов пророк,
в якого серце хворе.
Як важко дихати йому!
Як свіжо доокола!
Ступає у порожню