Для дітей

Окселентують, клекотять вози.
Дзвінка луна переорала вечір.
А погляди вже п’ють ясні димки,
По-дружньому підморгують малечі,
Що роєм десь повисла на задку.
Яка глибока,

Ой у лісі, у дубині,
На краю, на краю,
Жила собі горлиця,
Як в раю, як в раю.

Попід лісом пшениченька,
Лобода, лобода,
А у лісі криниченька
І вода, і

Під ногами
Шугає вітер,
І вужами
Плазує сніг.
Всі спішать,
А безногий Митя
Не спішить,
Бо не має ніг.
Чути кроки…
Веселі крики…
Ех, коли б він
Ходити

Цитьте, дітки, цитьте, любі:
Не дай боже — хто підслуха,
Бо вже, певно, лихий ворог
Нашорошив уха.

Гарна річ — так гарно й чути;
Тільки от що… Якось сміло…
Треба добре

Продавала первоквіти
Дівчинонька молода,
В неї очи – тепле літо
Ще й хустина голуба.

Заманило місто степ
На панелі чорні…
Ах, знайоме слово неп,
Не знайомий

День, як глибока криниця:
прозорий, блакитний, холодний.
Тільки береза на сонці
сріблиться у синій безодні.

Тихо під листям одежі
вінки золоті заплітає…
Осінь сьогодні

Я люблю десятчану сорочку,
Як матусю далеку свою…
Виряджала в чужу стороночку,
Виряджала й прощалась в гаю.
Гомоніла про голод, про злидні,
Про роззуте життя вдовине.
–

Я одяг свою форму воєнну
І петлиці нашив фронтові…
Як спитає дочка про мене,
Десь волошки рвучи польові…
Як спитає дочка про тата,
Чом так довго його нема, –
Поцілуй її в

Я – лілія біла… Мене в самоті
Думки обступають, мов квіти оті,
І плачуть… і місяця сяйво смутне
Кохає, й цілує, і пестить мене.
Я щастя не знала… Журливі пісні
Мене колисали у

Шумить, шумить зелений гай,
Його цілує ясна днина;
Сльозами першої грози
Була омита ця хвилина…

То щастя юної душі:
В ній горе вихорем знялося
І прокотилось… а по нім

Я орала удень свій крутий переліг,
Але темно було, як вночі…
Розум мій із життям помиритись не міг,
Над усім завивали сичі…
Я посіяла слово, розумне й метке,
Уночі засвітила

Все йде, все минає…
Т. Шевченко

Зі скреготом бредуть
Мов кантарид фалянги
Отрутні
Зелено-сірі танки.
Гуртами,
Поодинці
Вроздріб
А там
Черідкою

В шибку дивиться пітьма,
Ніч приходить крадькома,
Хоче вкрасти з хати сина,
Понести туди, де зимно.

Ми сховаєм сина в ліжко,
Вкриєм ручки, вкриєм ніжки –
Аж до ранку, до

Різала носка,
Очки виймала
Ще й ротик порола:
Його очі цілувала недавно.
Ой мамо, матусю,
Не ріж
Страшний твій нагострений ніж.

Мила дитино,
Ой сину,
Проклята

У моєї доні
Оченята сонні,
Рученьки,
Мов з вати,
Доня
Хоче спати…

Ніч прийшла
Тихенька,
Спи,
Моя маленька…

Кучерявий баранець
Мекав: «Дайте гребінець.
Я гладеньким хочу стати».

І сказала добра мати:
«Не пригладжуй чуба, нащо, —
Кучерявим бути краще.
Баранцеві до лиця
Не

На колиску бильця
З явора тесались,
Щоб, немов на крильцях,
Доня колисалась.

На тонкі вервечки
Конопельки пряла.
Спи, моє сердечко,
Поки діла мало.

Виростеш,

Здрастуй, добрий Дід Мороз!
Ми сім’єю — мама, тато,
доня, син і пес Барбос,
чиж і сіре кошенятко —
пишемо тобі листа.

Отже, так.

В новорічну ніч, будь

Тишком-нишком, чапи-чапи,
в капелюхах, як гриби,
гноми шастають ногами,—
чапи-чапи, — сніг рипить…

Йдуть вони один за одним,
невдоволено сопуть,
сварять зорі, сніг,

А в Лапландії, дітоньки, гарно!
Я не марно намерзлась, не марно.
Голубі там сніги і заноси
круг хатиночки Діда Мороза.

Серед білих снігів таємниче
палахтіло там сяйво