Для дітей

Впав сніжок
На лужок,
На стіжок
І на бір.
Під стіжком
З мотузком
Ходить звір.
Здалека,
З дубняка,
До стіжка
Він прибіг.
Скинув шапку,
Став на

У бобра
Добра
Багато:
І надворі,
І в оборі,
І в коморі,
І у хаті.

Бо охоче
Дні і ночі
Він робив:
Він і сіяв,
Він і віяв,
І косив,
І

В піджачок
З голочок
Одягнувся їжачок
Та й із хати —
Назбирати
Грушечок-гниличок.
У долині,
На стежині,
Під дубком,
Стрівся
Зайчик-
Побігайчик
З

У кротихи
Сталось лихо,
І кротиха
Плаче тихо
У норі
Від світання
Й до зорі.
У кротихи
Любий кротик —
Чорна шубка,
Чорний ротик—
Розлінився
В самий

Кіт побачив черепаху,
Черепаху-костомаху,
Та й говорить: — От невдаха!
Зверху миска,
Знизу миска,
А між ними черепаха.
Де взялось на тебе лихо? —
Черепаха каже тихо:

У діброві при долині,
Де біжить-дзвенить струмок,
Посадив ведмідь малину
І для себе, й для діток.
Взяв ведмідь відро із хати
Та й чалапає в струмок:
Взявсь малину поливати

За народними мотивами

Хочеш — вір, а хоч — не вір:
В чайки шапка набакир,
Бо носила чайка сіно,
Обросилась по коліна;
Збило сіно шапку чайці,
Натрусилось у

Невеличка наша річка —
Я її перепливаю,
А на березі сестричка
“Гиля, гусоньки” — співає.
Гуси слухають сестричку,
З рук її скубуть травичку —
У нас гуси не сердиті,
Бо

Як до Тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар Європи
Азії проказу золоту?

Ось мовчиш, незбагнена, незнана,
Мов прозорий жовтень,

… І йшли віки, одним ярмом закуті,
Плекаючи каліку і раба.

Зрадливий, хитрий, темний і ледачий,
В гнилоснім тлінні мертвої душі
Він викохав собі павуче серце:

Мале,

Казав татусь — робити треба,
не виглядать, що зробить хтось.
“Роби, та так, щоб після тебе
перероблять не довелось”.

Бо всі пра-пра і дід, і баба —
в калюжу ще ніхто не сів.

Коли ми їдем Київ — Суми,
побіля Лохвиці — місток.
Обабіч — зарості. Внизу ми
аж відчуваєм холодок.

Вже й Лохвиця. Чи не рослина
дала їй назву отаку?
Адже росли тут лох,

Каламбур

— Іване, кажуть, родичі ми з вами.
Чи так? Скажи, будь ласка.

— Аякже! Ваша мама нашій мамі
двоюрідна Параска.

Дитячі роки. Перші кроки.
Зелений вигін і Сула.
І тільки сядеш за уроки,
а тут матуся посила:

— Піди, спасибі тобі, Митю,
води відерце принеси. —
Я йшов. Але побіг би

Пам’ятаєш, як певно, як владно
Ти вела лябіринтом любови,
Аріядно моя, Аріядно!
Сонця й літа нестримана повінь.

І коли б не смагляві ті руки,
Не ті очі сафірні, як вічність.

Мовила жінка до чоловіка:
— Свято надходить, Семене
«Шити-білити, завтра Великдень»,
Так оце зараз і в мене!
Я оце Лесика погодувала,
Вклала його у коляску.
Йди з ним у

Син одбивається од рук.
Ракетки. Самокати.
Батьківським правом до наук
почав я спонукати:

— Щось ти уроки занедбав, —
все ігрища ті вражі
Гляди, щоб ти не скуштував

Змалку я любив село,
де дядьки на всьому знаються.
І цікаво нам було,
як вони перемовляються.

Хто яких вживає слів,
як у речення їх зв’язує.
Ось розмову двох дядьків

Скільки є в нас, любі друзі,
для звертання ніжних слів —
і до тата, й до матусі,
до бабусь і дідусів!

І татусю, й мамцю, й нене,
і дідусю, й бабцю теж, —
миле, ніжне,

Моя біографія, ДРУЗІ,
сягає в далекі ті дні,
коли мене бусол на лузі
підкинув батькам навесні.
Та й досі я згадую завше,
що послугу він не малу
зробив немовляті,