Для дітей

Виводить мама дивним писачком,
по білому яйці воскові взори.
Мандрує писанка по мисочках,
із цибулиним золотим узваром,
з настоями на травах і корі,
на веснянім і на осіннім

панно
з очима
більшими
за айстри

вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони

кучері з позолітки
елегійно

В нашій хаті стук і дзенькіт:
Тато цвяхи дав, обценьки…
І тепер ми з Василем
Тешем, стружем і куєм.

Для птахів ми робим хати
Й починаємо співати:
— Гей, скоріш летіть,

Чи колюча табірна дротина
Вітрові встромляє шпичака,
А чи дуденить очеретина —
Не збагну лиш: звідки і яка?

Може, з неіснуючої хати —
Та, що вже зотліла у землі;
Та, яку в

З неба дощик
Капки-капки.
Миє білий котик
Лапки.
Взує босоніжки —
В гості йде
До мишки.

Чути мишки голосок:
— А я знайшла колосок.
Завтра знахідку таку
Змолочу я на току.
Післязавтра у млині
Змелють зерна ці мені.
Знов до нірки поспішу,
Швидко тісто

У Мусія,
У плаксія,
Сорок сім
Сльозин
На віях.
Тридцять
Дев’ять
На лиці
І тринадцять
На руці.
Скільки треба,
Скаже хто,
Щоб сльозин
Було аж

На Україні град — так радіо сказало.
Я ж те на свій копил зобразити берусь:
Націлившись на Буг, сичить вогняне жало —
Горинич–Змій летить на Україну–Русь.

Мов дзвін, озвався

Я знов дорогу пригадав сліпу
Та бурю, котра небо колихала;
Грозу, що царювала у степу
І шаблями вогненними махала;

Та голови уярмлених волів,
Які тягнули в темряві

Скажи мені, які у тебе очі? Ідуть літа.
Ловлю себе на тім,
Що образ твій, мов свічка серед ночі,
Вгасає в ореолі золотім.

Скажи мені, які у тебе руки?
Наснись і вгаслу

Чудуюся, коли згадаю те,
Як починав і як скінчити мушу.
Не знаю, чи вмирає, чи росте
Той світ, де плуг підняв цілинну душу.

Не знаю також, що то був за плуг.
Та добре бачу:

Маю я букварика —
Книжку золоту.
В школу я з буквариком
Перший раз піду.
Подивись, зориночко, —
Братику скажу, —
Що я, україночка,
Скоро напишу.

Цілий ранок
Наша Майя
Чобітки свої
Взуває.
А вони
Противляться —
В різні боки
Дивляться.
І крокують
Несміливо,
Лівий —
Вправо,
Правий —
Вліво.

— У твоєму комп’ютері, —
Каже хлопцю тато, —
Перебоїв, — пальцем крутить, —
Надто вже багато.
Бідолаха подивився
На батька і маму
І промимрив: — Якісь дурні
Заклали

Проводжала мама доню
Аж в Приморський край.
— Женихами, — каже, — Тоню,
Не перебирай.
Не гордися без причини,
Кирпи не неси,
Гарний трапиться хлопчина —
Так сюди

Якось мати дісталася
До рідної доні.
— У якому ви їхали, —
Питає, — вагоні?
— А хіба мені те знати? —
Говорить старенька.
— У купейному, напевно,
Мандрували,

За обідом
Внук Микити
Рідну мову
Взявся вчити.
Хвалить внука
Баба Варка:
— Вимовляє
Вже Тиміш:
«Холодець,
Пампушка,
Шкварка,
Каша,
Грінка
І

— Що мені робити, Віро,
Досі я не знаю, —
П’ятий рік в новій квартирі
Й знайомих не маю?
— А ти Любцю, — та сміється, —
Влаштуйся на базу —
Тих знайомих

Чи на сміх, а чи на кпини,
Підстригаючи Хому,
Жінка вистригла драбину
На потилиці йому.
— Горе, — скарживсь той Мусію, —
Хитра, бач, яка, диви, —
Цілий рік була на шиї

— Іду на пенсію, —
Сказав старий Панас.
А діти в крик:
«Бери з собою й нас!»