Для дітей

Моїй Соловейґ

Вичікую, згаряючи в чеканні —
Без Тебе, доні й сина — сам один,
І в чорні чотки час твердий чеканю,
Холодну твердь карбонових годин.
Між чоток тих,

Хвилиною дозвільною витісую
Із коренів і гілок іграшки —
І в мислях прокладаю кладку тесану,
Кладу дорогу в далеч навпрошки.

Замисливши протиснутись із тисняви,
З безвиводі

Трагічно загинула мати.
Фашисти спалили село.
А батька мого в невідомі солдати
Війна записала:
Ні смертної дати,
Ні навіть могили – вінки покладати…
Все інше – у мене

Пам’яті друзів дитинства

Я так із ними стрітися хотів
Хоч на одну хвилинку, ненароком!
“Один Іван лежить у Воркуті,
А другий, кажуть, під Владивостоком…”

А третій

Казали: репутація, як дзеркало.
А дзеркало (буває ж!) тільки дзенькнуло.
Й заступництво одразу ж загуло:
«Подумаєш, розбилося?! То ж скло!»
Казали: «В нього совість, як

Вже до школи, діти, час!
Книжка кличе, просить вас.
Затужили вже за вами
Пера, зшитки з олівцями,
І малий дзвінок охоче
Голосно дзвонити хоче.

Вже до школи, діти,

Пише писанки бабуня,
Пише мама, пишу я.
А чия найкраща буде?
Я гадаю, що моя.

І бабуня так говорить,
Так і мама каже теж.
— Правда, таточку, — питаю?
Він відказує: —

Ось і провесна! Пора нам
На город заглянуть, діти!
Сніг стопився, а з-під нього
Вже сміються перші квіти.

Гляньте! Крокус синьоокий
Розквітає в хуртовину,
А за ним

Темна нічка за шибками.
Сон на крилах вже летить.
Небеса блистять зірками,
Та Івасик ще не спить.

У голівці сонні мрії…
…Хмари, небо, зорі, рай.
Білі ангели-лелеї,
А

Нічка тиха, мерехтлива, спочиває світ у сні,
Лиш на небі зорі сяють, сріблом ткані і ясні.
Ось в таку блаженну тишу — світла й гамору ніде –
До дітвори у гостину гість з небес на світ

Добре бути самим собою,
Із собою самим, удвох –
Одноцільні тоді обоє
І вирішують за обох.
Обидвоє знаходять згоду
Навіть там, де її нема,
Не в догоду комусь, хто

Сідаймо в електричку приміську
І – по гриби чи по хороший настрій.
Ліси уже просвічуються наскрізь:
На кожнім деревцяті – по листку.
Зате в траві, при кожному

В спеку полинами пахне терпко,
Повіває духом чебрецю.
В крейдяному руслі впертий Деркул
Поспішає батькові Дінцю
Навперейми – ледь наздоганяє
Там, де починаються ліси,
Дичина

Чолом тобі, спохмурене чоло
Мислителя!
У потаємнім схроні
Прокльовується думка.
Білі скроні
Білішають – світати почало.
Що вигулькне за тим?
Епоха?.. Вік?..
Куди

Кохаюсь в рідній мові:
Сам з собою
Спілкуюся полтавським діалектом.

* * *

Вечірній дощ прополоще
Цинкові ринви – вранці
З них ластівки защебечуть.

* *

Не знаю, як це почалось.
Прийшов, намовив мені хтось?
Чи серце схаменулось: — “Мало!”?
Чи щастя весен заблукало?

Навкруг долини зацвіли,
джерела срібло розлили,
і палац

Упала зірка – не шукай
Серед колючої трави.
Сльоза скотилась через край
Твого терпіння –
Не лови.
Зірок доволі в небесах
Для всіх людей,
На всі часи.
І є полегшення

Ти весела така,
ти лагідна,
й поцілунки твої відважні.
Твої губи, неначе ягоди,
тільки трохи солодші від справжніх.

Ми ідéмо, узявшись за руки,
нам і цвіту, й пісень

Я ніколи не бачив його.
Але в смерть безглузду – не вірю:
невеликий шматочок свинцю
важить менше, ніж батькове серце!

Десь за лісом була війна…
Мати ждала його над

Дні такі неповторно гарні
і шипшина під вікнами зацвіла.
Завтра знову оглянуть мене в лікарні
і, можливо, дозволять на день до села
(чи на тиждень) поїхати, перепочити
від