Для дітей

Я з твоїх заграбистих лабетів
Вирвуся за будь-яку там ціну!
Любиш ти прикоськувать поетів
Непіддатливо опозиційних.

Зачекай, горбата, за порогом,
На слабкіших насилай

Вільхове Верхосулля –
Вербова журба в оболонях
І чорніші чорнозему ночі
В осінній порі,
І чорняві жінки,
Що несуть в незасіяних лонах
Порожнечу безпліддя,
Невтоленість

Нікого… Один на один
Зі своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.

* * *

Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний

Чому на кручі камінь змок,
Хоч гріє літнє сонечко?
Бо коло каменя струмок
Пробив собі віконечко.

Побризкав квіти голубі,
У травах звився стрічкою,
Біжить, співає сам

1
Мене цькують уже свої –
Не глитаї чи бюрократи –
Сучасні брути і пілати
З літературної сім’ї.
Мене обпльовують свої.
За що – напевне буду знати,
Бо не зуміють

Чом сьогодні наша мама
Невесела і сумна?
Чи сердита наша мама?
Чи нездужає вона?
Не виходить із кімнати,
Сумно дивиться в вікно.
Певне, це листи од тата
Не приходили

“Діду Яриш, куди ти шпариш?”.

І зі спритністю юнака
За малими ганявся Яриш
По орбіті свого вітряка.

Дід лиш з вигляду був сердитий,
А насправді – такий добряк:
Нас по

Все повернулось “на круги своя”…

Ти знов летиш по тій самій орбіті,
Що і літала.
В епіцентрі – я.
Такий самий,
Як і тоді:
У світі
Самотній,
Непомітний у юрбі,

Хочеться світлого, трепетноніжного,
Втішногосподнього –
Хто ж принесе?!
У веремії часу перебіжного
Годі й шукати – пропало усе:
Мрії, надії, сподівані радості…
Ні, не

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.

НАМ

Ходить Осінь гаєм
Та звірят питає:
— Що ви поробляєте,
Як про зиму дбаєте? —

Загойдалась гілка,
Обізвалась Білка:
— Я збираю шишки,
І гриби, й горішки. —

От біда, от біда:
Зникла в цапа борода!
А Сашко нам пояснив:
— Я його омолодив!
Думав ще й пофарбувати,
Та бабуся вийшла з хати.

Як садили сад —
Де не взявся град…
Саджанці — в солому,
І гайда додому.
Будували дім —
Де не взявся грім…
Кинули лопати —
І гайда до хати.
Сіли їсти борщ —
Де

Нікого… Один на один
Із своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.

Я не знаю батьків
І не маю батьківського спадку –
Комуністи наділ відняли,
А фашисти спалили хатину…

Все життя намагаюсь
Трудну розгадати загадку:
Чому я, сирота,
Так

Хатні стіни крейдою, а долівку глиною
мазала бабуся звечора у п’ятницю,
вішала на покуті кетяги калинові,
клала під іконою чебреці та яглицю.

А в суботу зрана до Сули за

Душа добром перецвіта,
Мов папороть казкова,
Й перемолоджує літа
Весна – душі основа.
Я почуваюсь, як тоді,
В купальські наші ночі,
Коли, душевно молоді,
Одне одному в

Що за гомін, що за цокіт
Чути в нашому дворі?
Може, раптом дві сороки
Посварились угорі?
Може, десь уздрівши кішку,
Величезну і страшну,
Дві синички

Де шумить сосна лапата
Край дзвінкого джерела,
Там ведмедиця кудлата
Із малятами жила.

Двоє менших ведмежаток
Ще й ведмедик — старший брат.
І любила дуже мати

Чого це на мене так сердяться в школі?
Тож я не чіпаю нікого ніколи.
Ні з ким не сварюся, сиджу собі тихо,
А з цього виходить одне тільки лихо.

Оце я сказала, — така в мене