Для дітей

Тремким промінням сонця злототкані
твій погляд, усміхи та шовк одії —
тобі ясній шлють очі молодії
і цвіти й вітер захват свій у дані.

В твоїх світлицях вільних, владна

Вийди, вийди, Іванку,
Заспівай нам веснянку…
Із чернігівських веснянок

Напровесні він опудом сердитим,
ненатлий м’яса й пива, пухлий дід,
прокинеться, поламле кригу

Та Юрай, мати, кличе,
Та подай, матко, ключа
Одімкнути небо, випустити росу!
Із пісні-веснянки

Вчувайте, друзі, добрий заклик знову!
Прийдіть справляти радісні

За селом криницю
Викопав дідусь.
Там шумить пшениця,
Колос хилить вус.

Люди з поля йдуть,
Перепочивають.
Там водицю п’ють,
Дідуся згадають.

Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили

Мов равлик із мушлі,
я вряди-годи
ще виповзаю
на лоно природи.

І все винюхую
та видивляю,
пильно підслухую –
словом, гуляю…

Летить журавлик –
тож радість

була собі гарна дівчинка
може червона шапочка
може дюймовочка

дівчинка стала дівкою
але зосталась дюймовочкою
але – червоною шапочкою

а мріяла ж стати дамою
бодай і

Ой, славен, ясен красний Андрійко — Святий вечір!
А чи же ти та прославився?
Що із вечора коня осідлав,
А вже к світові під Царів град став.
Із колядок-щедрівок, зібраних

А ми кривому танцю не виведем кінцю,
Бо його треба вести, як віночок плести.
Із пісень-гагілок

Вродливим підлітком квітки і гілки
у вильця вивши й ладкавши пісні,

Мати сина вівсом обсипала,
Вівсом обсипала, щастям дарувала.
З весільних пісень

В щедроті зілля і води живої
синів своїх купатиме, ростити,
ночей не досипляючи, щоб

Ведуть Шумильця рубати,
А взяли го ся питати:
Чи много дівчат ізрадив?
Ой, дванайцять-єм ізрадив,
А тринайцяту Катрусю…
З народної баляди перейнятої І. Франком від своєї

Підвозили до Свистунівки
ми офіційних молодиць –
над ними сяяли, мов німби,
величні зачіски… І ниць
перед царицями я падав,
стеливсь барвінком унизу
й передчував у їхніх

В рожевім сад стояв і квітла гречка
Врожаєм білим медяної зваби.
З прадавньої колядки панна гречна
Приваблювала поглядом єдвабним.

Із променів розсновувала п’яльця,
На гуслах

Унучками двома нам квітне днів світання:
Сповнився Ладі рік і Тані — літа три.
На руки візьмеш Ладу, заздро стежить Таня,
Йдеш в танець з Танею, зчиняє Лада крик.

То кожна з них

Колись було, на рідному ще березі,
Як щастя літ подружніх осіяло,
Тобі напровесні, в морозні березні,
Приносив з міста китичку фіялок.

Ти клала їх ув узголов’ї лавковім,
На

Бували діла і події добрі,
Чимало притраплялося мороки —
І нині в латаній дорожній торбі
Несу на плечах всі мої доробки.

Із дібр усіх вчорашніх і торішніх
Доношу бережно

Леліють золотом русяві пуклі
В онуки, дівчинки моєї Тані.
Немов опуки котяться опуклі
І сміх її і погляди світанні.

Ще тільки часом в радіснім догоні
За щастям розмурликаним,

Він взимі останній, діти, –
Місяць лютий кожен зна…
Хоч морозний і сердитий,
Та за ним іде весна.

В небо глянеш – мружиш очі:
Сяють промені ясні!
Покоротшали вже

Проллються води з-над криничних цямрин
І день проглянеться в асфальтнім люстрі.
Злетяться снігурі із горобцями
У розцвіріньканий ранковий плюскіт.

Кущі знічев’я кинуться

Ніль коханій моїй — на 10 листопада 1965 року

Килимом барвистим айстри, ґлядіолі,
Соняхи й шалвія у садку Твоїм.
Гомоном щасливим Марі-Лесі й Олі,
Андрія й Романа