Для дітей

Іде Христинка у садок
Нарвати мамі квітів.
А у садку росте бузок:
Найкращий в цілім світі!

Хоч небагато ще квіток
На нім порозцвітало, –
Але Христинка цей бузок
Так

Олівцями на папері
Малювала Ляля хатку:
На даху зробила двері,
Потім далі, по порядку,
Жовтих вікон цілий ряд,
А навколо, біля хатки,
Посадила Ляля сад.
Каже мама: –

Я до школи ще ходжу –
Гріш не заробляю.
Про життя і взагалі
Небагато знаю.

Та коли іде до нас
Яке-небудь свято, –
Хочу я своїм батькам
Щось подарувати.

І

За містом на фермі курчата ходили.
Курчат за собою їх мама водила.
Куди мама-квочка – курчата за нею,
А півень здалечка втішався сім’єю.

Батьки вчили діток про куряче

Чи зглянемо? краси безмежна скойка
розкрита огністю: на морі.
Рожева течія, навік нескорбна,
по краю відблиски просторить.

О, серце! вже над камінець наріжний,
крізь вітер:

Нахилиться трисвічник легко з лугу:
березовий! мов горлиць ніжність.
І леготу уста — листок милують,
росу п’ючи з ланів прибіжних.

Безмежжя поблакитнено надскельне;
всім

Із тишини півчутно лодка входить
на бризний, мов жемчуг, порив.
Ти — там, і плаття: наче сонця подих
квітинністю хмарки зогрів.
Над острівець, грання тобі зчинили,
мов сніжні

Береза: хусткою сіяння — гарно
тобі до сходу серги мила…
Як ще ріллею не темнила, хмаро! —
красніші, ніж проквітле зілля.

А руки — горлиця та лебедина
збілили, плюскавши з

Ланок — від маків, радісний! хвилює,
мов немовлятко в ладки б’є.
І віями палає квіття: любе —
з молитви, квіття не твоє.
Від серпика до кручі: тиша в межах
небесного з колоссям

Зростає сонний камінь потойсвітно;
довкруг: берізки в танководик.
З огоню бегонії — приплив сповито
мені на самоту холодний.

Знесли ненависти одежу труйну —
ті, що схилилися

Пташина тишина; і руки сліплять
березині — в досвітній розквіт.
А з сну загублена росинка літня
забути про нещастя просить.
Забути про байдужість! охри огник,
промовлений тобі

Відвіяно — немає тіні! вільна,
відкрила квітка навзліт крильця:
тоді до стрічі зіркова новина,—
під білим вітром покориться.

Вже короговно збарвився, без крови —
бузок, мов

Пурпурна ящірка: двійня невзора —
для давнього дракона! ходить…
по листу мерхлому, де прикро вчора
береза зверглася в негоді.

Гляди, при глинищі сховалось кволе
створіння, і

Шелестітиме сіно на столі під скатертю,
дідуха у кімнату хтось повагом притащить,
і покотяться діти на солому простерту —
Все по-давньому! Тільки… Мов торік… було краще…

З

Сивокоса хмара хустку в пальцях
близить, викроснивши з льону…
сонцевій сльозині, що припала
на повіках: про неволю.
Глиб поміниться в залізну чорність,
звідки жнець покоси

Повиривано з прислонів мокрих —
плити в звал! шеол відкрився…
чи на Суд прокинутись: на оклик,
із-під гробового віка?
Зморять напрямки поміж химерні
з кручі — адові

Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.

І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні

Радісно дуже дзвіночками коні,
Хлопчики з криком розносять різки,
В вікнах широких якоїсь цукорні
Злото-червоно-зелено лямпки:

Чорт із кутка, з-за вогняної маски
Вічно

Гуляють зайчики по стінах,
я ж казку соняшну сную:
То дівчина золотокоса
зіходить в келію мою.

Милуюся грудьми ясними,
цілую очі їй, уста…
І гаснуть зайчики, і

Тріпочеться і рветься серце
і раниться до ґрат, як птах,
спочити прагне хоч хвилину
на захисних Твоїх руках.

Та, як прийду до Тебе, Нене,
не зажурю Тебе й на мить.
Ти не