Борис Олійник

Старомодний поет
ген із того наївного часу,
Де ще княжила совість і честь викликали на звіт, –
У якімсь напівсні
відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу

Однокласникам Новосанжарської школи

Золоті мої надії, молоді мої сади…
Надвечір’я вересневе одягається в кармін.
Відкурликали осінньо, відгукали поїзди.
…А на третім

Де тільки я не бродив оці тисячу літ!
Скільки забулось? Забудеться скільки?

Не знаю.
Кров закипала на кризі по краплі, як глід.
Тяжко спадала на поле вороняча зграя.

Хтось

Заболю, затужу,
заридаю… в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на

Пам’яті Олексія Антоновича Вовнянка

Як несли його тихо в нове житло
По бруку, по бруку, по бруку, –
Був місяць май. Сонце пекло.
…Мерзли руки.

Сизий пил опадав на

У колгоспі зітхають корови печально,
Бо я дядька везу в лікарню.
Він лежить на гарбі, як святий із Почаєва,
Сивий-сивий і мудро безхмарний.

Поперек йому біль пропікає та ломить,

Диптих

І

А двадцять перший вік
при револьвері
Таку вчинив несвітню круговерть,
Коли уперше від часів Гомера
Судилося знімати репортеру
Своєю камерою

Коли здалось, що все пішло за доляр –
Земля і честь, могили й вівтарі,
Коли вже навіть провіщати долю
Взялись не звіздарі, а крамарі;

Коли здається, що саме повітря
Настояне

Я летів красивим чортом
На коні, як ворон, чорнім –
Біла піна падала, мов сніг, –
Ех,
до тієї Чураївни,
Що клялась від третіх півнів
Рушники послать мені до ніг,
Та

І
Тих відспівають,
а вони – живі
У наших душах, квітах, у крові…
А ці співають! –
хоча душа у них – яма.

…Дивлюся,
як поважно, хазяями
Вони статечно всілись на

Альфо й омего, колиско і мавзолею –
Земле!
З тебе пішов і в тебе вернусь.
Власні планетки ліплять жуки-скарабеї.
Ат, суєта…
З тебе пішов і в тебе вернусь.
І оце-то вже –

Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.

Під ворітьми, де літа мої

М. Т. Рильському

Котись полем,
перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
перекотиполе,
Чом

Настане день
скорботи світової –
І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг
Останній Воїн
Великої, Священної війни.

Душа солдата в потойсвітнім краї
Повільно

І
Пізнавав я Леніна без екскурсоводів —
Не було музеїв у нашому селі.
Та вже як зберуться діди на колоді —
Де вже тим політикам — замалі!

Взагалі у нас говорять — як ходять:

Облітає листя,
пане-брате.
Хоч стріляй –
останнє опада…
Вітер дошматовує плакати
Та вчорашні гасли заміта.

Цідить мжичка їдко і занудно,
Вибира з-під коміра тепло.

Я тут родився восени:
Морозом бралася стерня –
І падолист у теплі сни
Мене вгорнув, немов зерня.

А навесні пішов у ріст,
Прийнявши мамину купіль,
І перший крок у дивен

– Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити! –
Сказав учитель історії
Дітям.

Слухайте, діти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
І дай вам Бог тільки з читанок
Про це

Богиня Долі
порухом десниці
Окреслила рішуче Зодіак
І, стримавши іронію в зіницях,
Спитала їдко:
– Ну то де ж твій знак?

Чи гоже менджувати зорі й дати
На спаді

Уривок з поеми “Заклинання вогню”

…Ми з матір’ю вертаємо в село
З невдалої утечі від тевтона:
Полуторка із нашої колони
Осіла на підстрелене крило.

Від Чутового