Борис Олійник

Облітає листя,
пане-брате.
Хоч стріляй –
останнє опада…
Вітер дошматовує плакати
Та вчорашні гасли заміта.

Цідить мжичка їдко і занудно,
Вибира з-під коміра тепло.

Зупиніться, поети!
Чекайте, не треба…
Мати вийшла на ґанок
і дивиться в небо.
Мати дуже висока,
древніша од космосу,
На плечі в неї райдуга
гнеться коромислом.

Провели в кабінет.
Лик —
Немов заскороджена грядка:
Він з далекого хутора
Пішки прибивсь до Кремля.
Доручила громада
Дізнатись, чи все там в порядку,
Від найстаршого,

Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от… пішов.
І по ньому – лиш вітер і сніг.
…Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають

В залізний вік, пристріляний до пня,
Коли частіше від святого “мати”
Гриміло над колискою:
“війна”, –
Судилося нам безмір пізнавати.

Були нам недосяжні букварі,
Як

І
Вітер шугнув за пазуху –
Лоскітно під грудьми.
Чайкою стала запаска,
Руки звели крильми.

Вітер шепнув:
“Злітаймо!
Поговір – лихо з ним!
Знаю: щоніч притайно

Отряси літа, як попіл
перетлілих рим.
Не втікай од переміни у чортополох:
Вже довершує нарешті круг
епоха Риб –
Найпідступніша в лукавстві із усіх епох.

Протинає темінь

І
Пізнавав я Леніна без екскурсоводів —
Не було музеїв у нашому селі.
Та вже як зберуться діди на колоді —
Де вже тим політикам — замалі!

Взагалі у нас говорять — як ходять:

Вже триста з гаком
штатні муедзини
(Не з мусульманських, а з тутешніх крес)
Так гучно скімлять у кущах калини
Над крученою долею Вкраїни,
Що, схоже, мають з того

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій

Мамо! Егей, чуєш мене
крізь морози,
прогнози,
заноси,
покоси
і перекоси?
Чуєш?

Може, ти спиш?
Бо вже пізня година.
Калина,
ялина
і Україна

Я тебе любив, я так любив,
Горе моє, зоре, ладо-знадо,
Що слова од щастя розгубив
І ніхто довіку їх не знайде.

Я до твого двору, сам не свій,
Лебедем приходив, як на свято,

Диптих

І

Застилають столи господині
від хати до хати.
До травневої учти
збираються мовчки солдати.
Зоддалік, при вікні, стала пам’ять війни
І ніколи уже

– А ти пам’ятаєш… а ти пам’ятаєш мене…
ще не сивого?
А я ще тебе пам’ятаю,
як ластівку з маю. –
Від подиву очі її
стали синіми-синіми:
– Я все пам’ятаю, мій голубе…

І
За все, що взяв од пирога життя,
Платити доведеться по рахунку:
За перший успіх і за краплю трунку,
За юний гріх і спалах поцілунку,
Ба, й за прискорене серцебиття

Я тим уже боржник,
що українець зроду:
Бо доля, певне, в гуморі була,
Коли у посаг нам давала землю, й воду,
І голубого неба в два крила.

Мій ситий чорнозем плодючий, наче

Однокласникам Новосанжарської школи

Золоті мої надії, молоді мої сади…
Надвечір’я вересневе одягається в кармін.
Відкурликали осінньо, відгукали поїзди.
…А на третім

Провістило журавлиний перелет.
Розтулило спраглі
дзьобики бруньок…
Одягну я по-козирному кашкет
І візьму самій весні
під козирок.

Та й піду я поза лугом,
через гать