Борис Олійник

В колонах.
Поротно.
Крізь попіл, і бронзу, і мармур.
З непам’яті.
З пам’яті,
з виру морського і суші
Солдати,
матроси,
єфрейтори
і командарми
Суворо

Над штормом, над шабельним зблиском,
Над леготом теплим в житах
Гойдається вічна колиска
Маятником Життя.

Життю – ні кінця, ні начала.
І вічно по колу землі:
Комусь –

Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.

Під ворітьми, де літа мої

Заболю, затужу,
заридаю… в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на

Я тим уже боржник,
що українець зроду:
Бо доля, певне, в гуморі була,
Коли у посаг нам давала землю, й воду,
І голубого неба в два крила.

Мій ситий чорнозем плодючий, наче

Зупиніться, поети!
Чекайте, не треба…
Мати вийшла на ґанок
і дивиться в небо.
Мати дуже висока,
древніша од космосу,
На плечі в неї райдуга
гнеться коромислом.

Прийшов з вербово-степових країв,
Де все таке безмежне і зелене.
І втиснута в квадратну раму сцена
Його гнітила реготом вогнів.

Спочатку слухачам своїм навстріч
Виходив

…Однак ця загониста діва,
В коштовностях – як на показ,
Мій порух урвала дратливо:
– Я щось не пригадую… вас.

І враз одвернулась в гордині
У темінь,
холодна така.
І

Поема

І

Потяглися журавлі
вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,

гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
А ішов собі

Хмара грізно суне за Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман…
Де ж ти, Хмелю,
де ж ти забарився, –
Богом нам дарований Богдан?

Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по

Отряси літа, як попіл
перетлілих рим.
Не втікай од переміни у чортополох:
Вже довершує нарешті круг
епоха Риб –
Найпідступніша в лукавстві із усіх епох.

Протинає темінь

Коли повернуся до вас,
вже одягнутий в камінь, –
Я камінь зніму із душі і квадратних рамен
І стану легкий,
мов хмарина в дорозі на Канів,
І ввіллється в душу, як в чашу,

І
Затули мене крилом
Від промерзлої студоми.
Борони мене христом
Від Гоморри і Содому!..
Скаженіє бурелом
У вселенському огромі, –
Затули мене крилом.

Кулі

Богиня Долі
порухом десниці
Окреслила рішуче Зодіак
І, стримавши іронію в зіницях,
Спитала їдко:
– Ну то де ж твій знак?

Чи гоже менджувати зорі й дати
На спаді

Уривок з поеми “Дорога”

Сизим інеєм
капусти цвітуть.
Аж під зорями
літаки гудуть.
Хмара стелиться
скатертиною
Та над бабою
над

На човнах золотих
Заплива молодик
За тополю…
За тобою лечу,
Журавлино ячу
За тобою…

А туман-ворожбит
Зав’язав мені світ
Ворожбою.
Тільки світить роса,
Як

Альфо й омего, колиско і мавзолею –
Земле!
З тебе пішов і в тебе вернусь.
Власні планетки ліплять жуки-скарабеї.
Ат, суєта…
З тебе пішов і в тебе вернусь.
І оце-то вже –

Над Україною
“во врем’я люте”,
Коли Солдат Великої війни
Упроголодь збуває ордени, –
Такі гримлять загонисті салюти!

Під вибухи китайської петарди,
Узятий феєрверками в

Продираються поповзом
Крізь міста і ліани рік,
Посковзнувшись на полюсі,
Падаю на екваторі,
А тебе все нема, Зачепилівко.

Тільки глобус поголений,
Набік схиливши

Про світ увесь казати не берусь,
а все ж траплялась і мені нагода
у світі многоликім побувати,
що гув, як вулик, у стонадцять мов,
дивуючи одмінністю ландшафтів,
повір’їв,