Борис Олійник

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.

Пам’яті матері

І

Чорний вітер.
Жовтий смерч.
Гухнув пугач в оболоні.
Чи то яструб, чи то… смерть, –
Просвистіло біля скроні.

Чорний грім.
Свинцеве

О жовтий квіт мелодії розстань
Над строгими квадратами перонів…
І тихий сум. І подано состав.
І ти пливеш од мене на платформі.

– Ну, що ж, прощай, – у котрий уже раз
Губами

О, це осіннє журавлине “кру!” –
Листя вмира
і на брук осипається.
Все повертається на правічний круг.
Все повертається… все повертається.

Сивий мій друже…
Ах, сивий мій

Не погасне висока потуга Дніпра,
Не зміліє в отецьких криницях вода,
Доки є на землі хоч краплина добра
І Марія Ісуса з небес вигляда.

Сатана, перекинувшись у крамаря,
Наші

Хмара грізно суне за Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман…
Де ж ти, Хмелю,
де ж ти забарився, –
Богом нам дарований Богдан?

Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по

Прийшов з вербово-степових країв,
Де все таке безмежне і зелене.
І втиснута в квадратну раму сцена
Його гнітила реготом вогнів.

Спочатку слухачам своїм навстріч
Виходив

…Однак ця загониста діва,
В коштовностях – як на показ,
Мій порух урвала дратливо:
– Я щось не пригадую… вас.

І враз одвернулась в гордині
У темінь,
холодна така.
І

Уривок з поеми “Дорога”

Сизим інеєм
капусти цвітуть.
Аж під зорями
літаки гудуть.
Хмара стелиться
скатертиною
Та над бабою
над

Дихало вільхою, тихою втіхою –
білим сном…
Раптом наїхали віхоли звихреним
табуном!
Снігом-завіями вії завіяло –
білина.
Ні мене, ні її –
тільки
сива
пелена.

Літа вже не мчать,
як лошата прудкі в табуні,
Повільно бредуть, як верблюди в піску
марокканськім…
Все легше когось підловити на щирій
брехні,
Все важче купитись на срібну

Високодостойному Левку Лук’яненку – на роздум

Довго гризли…
Таки прогризли.
Влізли в корінь, мов хробаки.
І регочуть на нашій тризні,
Спорожнивши носи ослизлі
В

За рікою тільки вишні…
тільки вишні… тільки вишні
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує,
і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука.
Це тому, що цього

Альфо й омего, колиско і мавзолею –
Земле!
З тебе пішов і в тебе вернусь.
Власні планетки ліплять жуки-скарабеї.
Ат, суєта…
З тебе пішов і в тебе вернусь.
І оце-то вже –

М. Т. Рильському

Котись полем,
перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
перекотиполе,
Чом

Поема

І

Потяглися журавлі
вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,

гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
А ішов собі

І
День був якийсь непевний.

Щось по колах округ бродило –
Незриме, хиже й обережне.
Сторожко темніло.

Учні нервувалися:
“Де ж він?!”

(…І тоскно, як олень,

На човнах золотих
Заплива молодик
За тополю…
За тобою лечу,
Журавлино ячу
За тобою…

А туман-ворожбит
Зав’язав мені світ
Ворожбою.
Тільки світить роса,
Як

І звідкіль воно хмара волохатая
Та моє серце тужно облягає?..
– Ох, було б тобі, перше чим кохатися,
Та напиться води аж із Дунаю…

– Та було б, мамо, та було б, розумнице,

І чубимось, як горобці у просі,
І валимо на всіх, що голі й босі,
А ще й – дивись! – пнемося в козаки.
Куди вже пхатись,
коли нас і досі
Зі Сходу в Захід,
мов курай