Борис Олійник

О, як ми ревно клянемо тиранів,
А їм оте – як мертвому баклага:
Лежать собі, усохлі, мов тарані,
У полинялих мушлях саркофагів.

Двадцятий вік відважно і громово
Старих богів

І
За все, що взяв од пирога життя,
Платити доведеться по рахунку:
За перший успіх і за краплю трунку,
За юний гріх і спалах поцілунку,
Ба, й за прискорене серцебиття

Я тут родився восени:
Морозом бралася стерня –
І падолист у теплі сни
Мене вгорнув, немов зерня.

А навесні пішов у ріст,
Прийнявши мамину купіль,
І перший крок у дивен

Отряси літа, як попіл
перетлілих рим.
Не втікай од переміни у чортополох:
Вже довершує нарешті круг
епоха Риб –
Найпідступніша в лукавстві із усіх епох.

Протинає темінь

Мамо! Егей, чуєш мене
крізь морози,
прогнози,
заноси,
покоси
і перекоси?
Чуєш?

Може, ти спиш?
Бо вже пізня година.
Калина,
ялина
і Україна

Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от… пішов.
І по ньому – лиш вітер і сніг.
…Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають

Над Полтавою – літо бабине.
У Санжарах – падолист…
Що ж ти, мила, зі мною бавишся:
Став я тінню – подивись!

Я біжу, аж іскри порскають
З-під років, як з-під чобіт…
Ну

Мати сіяла сон
під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені – сонячно.
Мати сіяла льон
під моїм під вікном,
А зійшло

Летів до тебе турманом через моря і дні,
Спадав із неба тугою, а ти сміялась: “Ні”.
Я зіркою безсонною зацвів на кружині,
Світив у вікна соняхом, а ти своєї: “Ні”.

Тоді прилинув

Про світ увесь казати не берусь,
а все ж траплялась і мені нагода
у світі многоликім побувати,
що гув, як вулик, у стонадцять мов,
дивуючи одмінністю ландшафтів,
повір’їв,

Облітає листя,
пане-брате.
Хоч стріляй –
останнє опада…
Вітер дошматовує плакати
Та вчорашні гасли заміта.

Цідить мжичка їдко і занудно,
Вибира з-під коміра тепло.

Старомодний поет
ген із того наївного часу,
Де ще княжила совість і честь викликали на звіт, –
У якімсь напівсні
відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій

Провели в кабінет.
Лик —
Немов заскороджена грядка:
Він з далекого хутора
Пішки прибивсь до Кремля.
Доручила громада
Дізнатись, чи все там в порядку,
Від найстаршого,

Говорили-балакали дві верби за селом.
Потім тихо поплакали дві верби за селом.
А про що,
А за чим говорили-балакали, потім тихо поплакали
Дві верби за

В час туманів за далеким Світязем,
В сум снігів, що випили тепло,
Раптом погляд твій мені засвітиться
І волосся золоте крило.

Вже мій сад збирається до вересня.
Б’є вітрів

Відлебеділа, ніби мить,
Як дивен сон – поза літами.
А щось болить…
А щось болить..
А що болить –
позамітало.

Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося…

Продираються поповзом
Крізь міста і ліани рік,
Посковзнувшись на полюсі,
Падаю на екваторі,
А тебе все нема, Зачепилівко.

Тільки глобус поголений,
Набік схиливши

І
Пізнавав я Леніна без екскурсоводів —
Не було музеїв у нашому селі.
Та вже як зберуться діди на колоді —
Де вже тим політикам — замалі!

Взагалі у нас говорять — як ходять:

Провістило журавлиний перелет.
Розтулило спраглі
дзьобики бруньок…
Одягну я по-козирному кашкет
І візьму самій весні
під козирок.

Та й піду я поза лугом,
через гать