Борис Олійник

Продираються поповзом
Крізь міста і ліани рік,
Посковзнувшись на полюсі,
Падаю на екваторі,
А тебе все нема, Зачепилівко.

Тільки глобус поголений,
Набік схиливши

Ніхто не забутий.
На полі ніхто не згорів:
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть…
І доки є пам’ять в людей,
І живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,

Всім удовам війни присвячую

Застогнало, заплакало –
Чи сова, чи вдова?
Покотило байраками.
Задиміла трава.

Недобілене около…
Щітка випала з рук.
Тільки

На цій горі,
на пагорбі печалі,
Де все болить –
від квітки до хреста, –
Ідуть дощі вдовиними плачами…
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Німіє слово і мовчать уста.

Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.

Під ворітьми, де літа мої

Провели в кабінет.
Лик —
Немов заскороджена грядка:
Він з далекого хутора
Пішки прибивсь до Кремля.
Доручила громада
Дізнатись, чи все там в порядку,
Від найстаршого,

Говорили-балакали дві верби за селом.
Потім тихо поплакали дві верби за селом.
А про що,
А за чим говорили-балакали, потім тихо поплакали
Дві верби за

Мати сіяла сон
під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені – сонячно.
Мати сіяла льон
під моїм під вікном,
А зійшло

Диптих

І

А двадцять перший вік
при револьвері
Таку вчинив несвітню круговерть,
Коли уперше від часів Гомера
Судилося знімати репортеру
Своєю камерою

І гнів, і жах. І білі маски
Облич.
І злами рук, як ринв.
І от затихло.
Тільки пласко
Лисніє квадратовий ринг.

Там не суперник мій,
а ворог
Зіперсь бундючно на

Юначе мій, чиєїсь мами сину,
Зодягнений на джинсовий мотив, –
Я аж завмер, коли ти… півхлібини
“В дев’ятку” натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину…
Футбол, як

Отряси літа, як попіл
перетлілих рим.
Не втікай од переміни у чортополох:
Вже довершує нарешті круг
епоха Риб –
Найпідступніша в лукавстві із усіх епох.

Протинає темінь

Мамо! Егей, чуєш мене
крізь морози,
прогнози,
заноси,
покоси
і перекоси?
Чуєш?

Може, ти спиш?
Бо вже пізня година.
Калина,
ялина
і Україна

Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от… пішов.
І по ньому – лиш вітер і сніг.
…Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають

В час туманів за далеким Світязем,
В сум снігів, що випили тепло,
Раптом погляд твій мені засвітиться
І волосся золоте крило.

Вже мій сад збирається до вересня.
Б’є вітрів

Над Полтавою – літо бабине.
У Санжарах – падолист…
Що ж ти, мила, зі мною бавишся:
Став я тінню – подивись!

Я біжу, аж іскри порскають
З-під років, як з-під чобіт…
Ну

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій

Страшно зустріти смерть.
Страшно – не будьмо лукаві,
В славі там чи в неславі –
Страшно зустріти смерть.

Страшно безсило-малим
Чути себе перед смертю.
Але страшніше,

Ти гукай не гукай, а літа не почують.
Все біжать та спішать – хоч співай чи ридай…
От би взнать: а вони ж хоч човнами кочують
Чи наосліп женуть, як глуха череда?

А навіщо? Хай