Борис Олійник

Вже триста з гаком
штатні муедзини
(Не з мусульманських, а з тутешніх крес)
Так гучно скімлять у кущах калини
Над крученою долею Вкраїни,
Що, схоже, мають з того

І
Вітер шугнув за пазуху –
Лоскітно під грудьми.
Чайкою стала запаска,
Руки звели крильми.

Вітер шепнув:
“Злітаймо!
Поговір – лихо з ним!
Знаю: щоніч притайно

Та було у матері чотири сини.
(Люлі-люлі. Гойда-хить).
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли – пустила у світ.

Як прощались – присягали, звісно,
Ми ж тобі і те і се:
І

Літа вже не мчать,
як лошата прудкі в табуні,
Повільно бредуть, як верблюди в піску
марокканськім…
Все легше когось підловити на щирій
брехні,
Все важче купитись на срібну

На отчі креси темна сила суне,
А наша совість спить собі, німа.
…Не озивайте ім’я Бога всує,
Коли в душі давно його нема.

Уже й дідів своїх
у дурні взули
Онуки

О жовтий квіт мелодії розстань
Над строгими квадратами перонів…
І тихий сум. І подано состав.
І ти пливеш од мене на платформі.

– Ну, що ж, прощай, – у котрий уже раз
Губами

…Вклонись йому, світе! Можливо, своїми грудьми,
Коли уже ядерний шнур засичав під тобою,
Він ще раз тебе — після круппівського градобою —
Від смерті вберіг непоправною смертю

Об чім ти замислився,
білий, мов лунь,
Обернений ликом печальним на Схід,
Де, впаяний круто в небесну латунь,
Ісламський півмісяць обстежує світ?

Ти юний.
У вусах

Прийшов з вербово-степових країв,
Де все таке безмежне і зелене.
І втиснута в квадратну раму сцена
Його гнітила реготом вогнів.

Спочатку слухачам своїм навстріч
Виходив

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ж ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.

Хмара грізно суне за Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман…
Де ж ти, Хмелю,
де ж ти забарився, –
Богом нам дарований Богдан?

Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по

І звідкіль воно хмара волохатая
Та моє серце тужно облягає?..
– Ох, було б тобі, перше чим кохатися,
Та напиться води аж із Дунаю…

– Та було б, мамо, та було б, розумнице,

О, це осіннє журавлине “кру!” –
Листя вмира
і на брук осипається.
Все повертається на правічний круг.
Все повертається… все повертається.

Сивий мій друже…
Ах, сивий мій

Я в центрі кола, визначенім сонцем,
Заглиблю руку в чорний чорнозем –
І стеля над готичним храмом сосен
Спаде на мене зливою озер.

Я почекаю… Засурмлять джерела…
Ще почекаю…

Це мою хату вже замітає холодний вітер,
І синій терен в туманах сизих осінньо терпне…
Ти моя мрія, мій бронзокосий останній квітень.
А я вже серпень… А я вже серпень…

Уривок з поеми “Дорога”

Сизим інеєм
капусти цвітуть.
Аж під зорями
літаки гудуть.
Хмара стелиться
скатертиною
Та над бабою
над

– А ти пам’ятаєш… а ти пам’ятаєш мене…
ще не сивого?
А я ще тебе пам’ятаю,
як ластівку з маю. –
Від подиву очі її
стали синіми-синіми:
– Я все пам’ятаю, мій голубе…

І чубимось, як горобці у просі,
І валимо на всіх, що голі й босі,
А ще й – дивись! – пнемося в козаки.
Куди вже пхатись,
коли нас і досі
Зі Сходу в Захід,
мов курай

Високодостойному Левку Лук’яненку – на роздум

Довго гризли…
Таки прогризли.
Влізли в корінь, мов хробаки.
І регочуть на нашій тризні,
Спорожнивши носи ослизлі
В