Богдан Лепкий

Молоді літа,
Калиновий квіт —
Мов одна велика казка
Весь господній світ.

Розцвілись сади,
Розспівалися,
Ніби квіти всі і птахи
Закохалися.

І потоки

Молоді пісні,
Молодечий жар
Я несу тобі
Як сердечний дар.

Я несу тобі,
Матінко моя,
Часточку душі,
Частку свого «я».

Батьком тих пісень —
Безвідрадний сум,

Пливи, моя лодко, по хвилі
В спокійну вечірню годину!
Вже мли, ніби сни легкокрилі,
Снуються й лягають на скелі, —
Неси мене, лодко, в даль синю!

Он, видиш, як гори

І
На небі сонце гасне
В вечірній синій млі,
Останнє сяйво ясне
Кидає на шпилі.

Горять шпилі огнями,
Мов царський діадем,
Аж зорі над верхами
Займаються

На склоні гір, де чорний бір
Думає тиху думу,
Стоїть сосна, сама одна —
Символ мойого суму.

Вітай, сосно! Так, як давно,
Для себе будьмо щирі.
Шуми мені свої пісні
В

Над полем зимний вітер віє
і листям гонить,
Село у мряці ледве мріє:
ген дзвонять дзвони.

Далекі, тихі, легкі звуки
пливуть світами,
Немов калатання розпуки
до щастя

Як шумно хвиля грає,
Як бистро в діл біжить!
Весельце хвилю крає,
А плесо мерехтить,
як жемчуг.

Весельце хвилю крає,
З човна несеться спів,
По берегах лунає

Скільки разів тремтячою рукою
Я до своєї тихої хатчини
Промів дорогу і піском посипав,
Та ще накидав пахучого квіття,
Щоби Гаразд до себе приманити, —
Скільки разів рука якась

Не люблю осінньої ночі!
Той вітер, як ворон крилатий,
Літає, товчеться до хати,
Мов плаче чогось, чогось хоче —
Не люблю осінньої ночі!

Не люблю осінньої ночі.
Дощ

Не пригадуй мені тої хвилі,
Хай вона навік буде забута!
Таж вернути її ми не в силі…

Спомин щастя в нещастю — отрута,
Промінь сонця в темниці — меч ясний,
І невольника гірш

Не проклинай мене!
Це доля,
Це невмолима, а всесильна сила
Разом злучила нас і розлучила,
Мов два листки під осінь серед поля,
Мов хмари дві, що йдуть небесним плаєм
І,

Не раз обгорнуть безталанну душу
Незнані смутки сірі і тривога,
Й даремно серце рву і мозок сушу,
Людей питаю і питаю бога:
Куди мій шлях? куди моя дорога?

Куди, куди? Чи

Неділя. Вечір. На горі табор,
Тут Гаєрсберг, а дальше — Обертор.

Старинна башта. Діри для гармат,
Минувшість визирає з-поза ґрат.

Минувшість — ніби сталевий лицар,
Обличчя

Недомовленеє слово,
Недоспіваная пісне!
Чи почнетеся нанóво,
Чи від жалю струна трісне?

Безнадійні сподівання,
Бездорожнії дороги,
Безнастанне мандрування
Крізь

Я знаю, що нема мені
Між вами місця, браття милі,
В життя бурхливій товкітні,
Як сироти, ідуть пісні,
Застукані, безсилі.

Та ярмарок отсей марний
Колись таки

Бачу очі твої сині.
Ніби сонце по долині,
Ходять, блудять все по мені.

Над чолом моїм витають,
Над повіками блукають,
Мов слідів своїх шукають.

Очі ж ви мої

О, стріхи мої низькі,
О, гори мої сині,
Які ви серцю близькі,
Я чую вас щолиш нині!

Я щолиш нині бачу
В чужім далекім краю,
Коли за вами плачу,
Коли про вас

Малюнок

Надбігла хмара чорна і закрила
Останній клапоть неба. Ніч і тьма,
Як птиця хижа, чорнокрила,
На землю каменем лягла.

І не доглянеш, де хлів, а де хата,

Останній птах в вирій летить,
Остання квітка в’яне,
Листками вітер шелестить,
Немов говорить: цить, ах, цить!
Тепер спокій настане.

Що процвітало навесні,
Гарячим літом

На гостей зала мовчки жде,
Як бойовище жде на битву,
Вже мати донечку веде
І шепче, ідучи, молитву,
А доня, як у бій іде.

Іде, як в бій, а серце в груді,
Як пташечка,