Богдан Лепкий

Тихо, легко і спроквола
Білий сніг паде, як з сита,
Вже ціла земля довкола
Ним прикрита.

Забілілися діброви;
Сосни, берести і дуби
Вже дістали для обнови
Білі

«Гей, керманичу! Чи бачиш
Той похилий хрест на кручі
І тоті над ним берези,
Трепетливі і плакучі?

Глянь! Шовкові довгі коси
З волею вітрів пустили,
Як

Як тут чудово!.. В яр глибокий
Падуть дзвінкі, скляні потоки,
Як хрусталеві сльози гір,
Їх вічні невгамовні тони,
Немов жалі, немов прокльони,
Летять каскадами в

Порадь мені, Черемоше,
Порадь мені, брате,
Куди мені тої долі
У світі шукати?

Отут вона, як квітонька,
До схід сонця цвіла,
Отут вона до місяця
Зі мною

Рожевий квіте, рожевий квіте,
Чого ж ти облітаєш?
Дівчино моя, мій милий світе,
Чому мене кидаєш?

Не рада б рожа, не рада б рожа
Рожевий лист ронити,
Так воля божа,

Розвіялися сни мої рожеві,
І молодечі мрії так змарніли,
Як ранні квіти, зварені морозом.
І вже мені їх більш не позбирати,
Не привернути до життя, красою
Не звеселити ока, не

Світів бездонні океани,
Життя незглиблений Мальштром!
Від Прометея до Нірвани —
Які великі ви, титани!
Який нужденний я атом.

А прецінь глобів метелиця,
Світів відвічна

Чого ж ти, серце, хочеш?
Засни, засни!
В бурливій темній ночі
Найкращі сни.

Що блискавка засвітить,
Що вдаритть грім, —
Згадаєш жінку, діти,
Свій рідний

Бачу очі твої сині.
Ніби сонце по долині,
Ходять, блудять все по мені.

Над чолом моїм витають,
Над повіками блукають,
Мов слідів своїх шукають.

Очі ж ви мої

Ходить вітер очеретом,
На листку осоки грає,
То на березі присяде,
То на бистру річку впаде,
То зніметься і над гаєм
Полетить вірлиним летом.

А по небі нічка

Скільки снів, а де ці сни,
Де ці сподівання?
Всміхається з вишини
Зіронька остання.

І останній мовкне птах,
Квіт останній в’яне,
Незабаром на полях
Тихо й глухо

Снишся мені так живо, ясно,
Лиш дуже рідко. Тії сни
Щось мають з сонця і з весни,
З днів молодечих.
Встану рано,
Зирну в вікно, там — дощ, погано,
А на душі так любо,

Соловію малий,
Перестань щебетати!
Бо не годен я в хаті своїй
Від твого співу спати.

Бо твій спів голосний,
Це твоє щебетання
Розбудило минулі часи
І забуте

Сонце гасне. З його ясного ока
По полях широких, по діброві
Струї світла ллються пурпурові,
Як з глибокої рани посока.

Небо млою заходить, дрімає.
Пусто й тихо довкола. Аж з

Сумне осіннє сіре пополудне
Нагадує мені одну хвилину
З давно минулих молодечих літ…

На небі хмари висіли ліниві,
Ліси, повиті тугою, дрімали,
Цвинтар у мряці під горою

Сталося, що мало бути.
Ще весільні співи чути
В твоїм домі,
А ти рада би вже знати,
Де будемо ся стрічати
Як знайомі.

Видиш той блакит над нами?
Там світи йдуть за

Стара дитина. Так, стара дитина,
Хоч молодим мені вже ввік не бути.
Життя минуло, мов одна хвилина,
Вечірній дзвін вже за горою чути.

На виднокруг кладуться фіолети
І

Тішся цвітом, що розцвівся,
Тішся кожним днем погоди,
Парубком, що залюбився
І, мов королевич, ходить,
Дівчиною, що зарання
Чаром впилася кохання,
Кожним, кожним личком

Так тихо довкола, так пусто, так сумно,
За хмарами сонце дрімає.
Осінній день наче поклався у трумно,
А похорон вітер справляє.

Так тихо довкола, аж серце гаряче
Холоне від

Така чудова нічка,
Неначе сон о раю.
Чи єсть що краще в світі —
Єй-богу, я не знаю!

Хотілось би вселенну
До серця пригорнути,
Що гарне — пам’ятати,
А що лихе —