Богдан Лепкий

Минуло літо. На стерні
Полукіпки дрімають,
А доокола них плуги
Вже ниву підкидають.

На небі хмари. З-поза хмар
Каправе сонце світить,
Ненагодований товар
Женуть з

Неділя. Вечір. На горі табор,
Тут Гаєрсберг, а дальше — Обертор.

Старинна башта. Діри для гармат,
Минувшість визирає з-поза ґрат.

Минувшість — ніби сталевий лицар,
Обличчя

Вечірній дзвін, вечірній дзвін
Лунає за горою.
Добру поклін, а злу — проклін,
І вічний мир — з собою.

Ось день минув, мов і не був,
Йде нічка, час спокою.
Що ти почув,

Сонце сховалося в гай за горою,
Як в зачарований храм.
Вчора, ах, вчора я був ще з тобою,
Нині, ах, нині я сам.

Вечір. Смеркається в моїй хатині,
Кину роботу на мить.

Відчинилися небесні шлюзи,
День і ніч дрібонький дощ паде.
Жде листок останній на галузі,
Поки вітер його відорве.

Жде листок останній і з тривоги
Безнастанно на вітці

За Пушкіним

Ранком ми до воза сіли,
На вигоду і на все
Забуваємо й без цілі
Гонимо лиш: в’є та в’є!

У полуднє — годі, брате!
Нас болять усі кістки,
Треба

Море пожовклого листя,
Повінь зів’ялих квіток.
Бачу — а може, лиш сниться —
Тихий цвинтарний куток.
В мряці сіріє могила,
Хрест на могилі скрипить.
Біля хреста — моя

Сумне осіннє сіре пополудне
Нагадує мені одну хвилину
З давно минулих молодечих літ…

На небі хмари висіли ліниві,
Ліси, повиті тугою, дрімали,
Цвинтар у мряці під горою

Ми йшли з собою. Тихий май,
Зелений май розцвівся,
Ми йшли з собою, де ручай,
Як вуж лугами вився.
Ми йшли з собою. Ранок був,
Черемха біла цвіла…
Нічо, нічо я не забув,

Ходить вітер очеретом,
На листку осоки грає,
То на березі присяде,
То на бистру річку впаде,
То зніметься і над гаєм
Полетить вірлиним летом.

А по небі нічка

Глибоким тихим вснуло сном
Усе кругом,
Лиш вітер виє під вікном
Сумний псалом.

Крізь шиби невиразно чуть
То там, то тут,
Як краплі дощові падуть,
Важкі, мов

Густа імла на світ лягла,
Пусті поля встелила.
Цілий простір, з землі до зір,
У море замінила.

Глядиш — дарма! Нічо нема,
Лиш сірі зимні хвилі,
Пожовклий лист, і вітру

Де ж ти, осінній жовтий листочку,
Гониш з вітрами, розганяєшся?
Чом ти тополі там на горбочку
Та не тримаєшся?

Або ж я знаю, де я погоню,
Перед морозом де заховаюся,
Раз

Дивний сум і туга
Мою душу пройма
І морочить її без упину,
Ані днини нема,
Ні години нема,
Щоби я з того суму не гинув.

Прийде ніч, як той крук,
Витягає сто рук,

«Гей, керманичу! Чи бачиш
Той похилий хрест на кручі
І тоті над ним берези,
Трепетливі і плакучі?

Глянь! Шовкові довгі коси
З волею вітрів пустили,
Як

Недомовленеє слово,
Недоспіваная пісне!
Чи почнетеся нанóво,
Чи від жалю струна трісне?

Безнадійні сподівання,
Бездорожнії дороги,
Безнастанне мандрування
Крізь

Люблю я тиху ніч. Спокій німий, безмежний
Дає мені якесь слабе вражіння смерті.
А все ж таки з життям він так собі сумежний,
Що їх обох зіллялись разом черти
В один великий

Бачу, як лине в день ясний, в погоду,
Личком ясніє,
Під вечір лине десь над сонну воду
І тихо мріє…
Мріє, що своїм коханням врятує
Когось, хто хорий.
Ах, щораз дальше

Життя буденне, брудно-сіре,
Безбарвні одностайні дни,
Немов прикроєні до міри
І щолиш здіймлені з ваги, —

Таке життя, сльотлива днина
Без блиску сонця — і оце
Душа

З кадильниць срібних дим снується
І гине в облаках склепінь.
В монастирі вечірній спів кінчиться,
Гасять свічки, ідуть. Якась черниця
Під образом клячить, мов