Богдан Лепкий

Весна, весна!
Листям зелена, квітами рясна,
Усміхнена, весела, голосна.

Кинь тугу, кинь!
Лиши у хаті сірі думи,
А сам, як ці весняні шуми,
Як вітер полем, линь,

Весна до нас рік-річно повертає,
Рік-річно кожне дерево цвіте.
Та серце людське раз лиш процвітає:
Коли настане верем’я святе.

Скажіть, чому весну ту одиноку
Колотять бурі,

Соловію малий,
Перестань щебетати!
Бо не годен я в хаті своїй
Від твого співу спати.

Бо твій спів голосний,
Це твоє щебетання
Розбудило минулі часи
І забуте

За мотивами української народної казки “Кривенька качечка”

І

Був собі дід і баба,
Та була в них курочка ряба…

(Ні, не так!)

Був дід Монька,
Мався він

Бий, лови, держи медведя!
Клич людей, подай рушницю!
У сараки дєдя Федя
З колешні пірвав телицю!

Гонять ґазди з палицями,
Гомін горами лунає,
А медвідь заліз до ями,

Забудь! Покинь! Іди і не вертайся,
Хоч серце рветься і бунтуєсь грізно.
Спішись, тікай, рятуйся і спасайся!
Скоріш! Бо хвиля — і буде запізно!

Забудь! Покинь!.. Які чудесні

Все, що тільки я чув,
Та сказати не вмів,
Я у тобі відчув,
Я у тобі узрів.

Ти — гармонья красок,
Ти — мелодія слів,
Ти — багатство думок,
Джерело вічних

Я знаю став один бездонний
В гірській закутині глухій,
Дрімливий, тихий, вічно сонний,
Мов потонулий у нічній
Симфоньї,— знаю став бездонний.

Кругом його високі

Глуха і зимна осінь. Небо хмари вкрили,
Як олово, такі важкі і сірі.
Стоять поля німі, немов могили,
Над ними вітер грає, як на лірі.
Та щось сумні-сумні ці співи-звуки,
Як

Гори мої, гори,
Зелений розмаю,
Хоч вже стільки літ минуло,
Я про вас гадаю.

Бачу кожну стежку,
Чую кожну річку,
Не одну я про вас, гори,
Передумав нічку.

Не

Снишся мені так живо, ясно,
Лиш дуже рідко. Тії сни
Щось мають з сонця і з весни,
З днів молодечих.
Встану рано,
Зирну в вікно, там — дощ, погано,
А на душі так любо,

Не пригадуй мені тої хвилі,
Хай вона навік буде забута!
Таж вернути її ми не в силі…

Спомин щастя в нещастю — отрута,
Промінь сонця в темниці — меч ясний,
І невольника гірш

Куди не ступлю, не піду,
Тебе я всюди бачу —
Чи тут, чи там, чи там, чи тут
З очей тебе не трачу.

І навіть, навіть в тихім сні
Мені ти вічно снишся.
То йдеш зі мною і

Коли в саді листок останній зжовкне
І цвіт останній у городі зв’яне,
Коли остання пісня в полі змовкне
І осінь пізня і глуха настане —
Тоді згадаєм все, що було миле
І від

О пісне народна! Одна ти мене,
Лиш одна ти мене не кидаєш.
І куди тільки доля мене не жене —
Ти за мною, як пташка, літаєш.

У далекому краю, в чужій стороні,
В час

І
Громом розбита ялице,
Ген на верху, одинока,
Рідна моя ти сестрице,
Горда й висока!

Скільки пісень ти навчила
Птахів весною в розмаю!
Птахам цим виросли крила,

Черемоше, брате мій,
Прискори бігу!
На хребет холодний твій
Я пускаю як стій
Сплав важкий — тугу!
Сплав важкий — тугу…

Гей, тяжка, тяжка вона,
Як цілі ліси!
Де

Як мені вас жаль,
Як жаль,
Листки летючі
В бурі-тучі,
У незнану даль.

Як мені вас жаль,
Як жаль,
Гадки дрімучі,
Як падучі
Роси в море фаль.

Як мені вас

Життя буденне, брудно-сіре,
Безбарвні одностайні дни,
Немов прикроєні до міри
І щолиш здіймлені з ваги, —

Таке життя, сльотлива днина
Без блиску сонця — і оце
Душа

Скільки снів, а де ці сни,
Де ці сподівання?
Всміхається з вишини
Зіронька остання.

І останній мовкне птах,
Квіт останній в’яне,
Незабаром на полях
Тихо й глухо