Богдан Лепкий

Ти ідеш. Ти ідеш, за тобою
Мої мислі, як тінь, поступають,
Вони правлять твоєю ходою,
Куди ступиш — твій крок кожний знають.

Ти заснеш. Ти заснеш, над очима
Мої думи літають,

Тішся цвітом, що розцвівся,
Тішся кожним днем погоди,
Парубком, що залюбився
І, мов королевич, ходить,
Дівчиною, що зарання
Чаром впилася кохання,
Кожним, кожним личком

Ходить вітер очеретом,
На листку осоки грає,
То на березі присяде,
То на бистру річку впаде,
То зніметься і над гаєм
Полетить вірлиним летом.

А по небі нічка

«Гей, керманичу! Чи бачиш
Той похилий хрест на кручі
І тоті над ним берези,
Трепетливі і плакучі?

Глянь! Шовкові довгі коси
З волею вітрів пустили,
Як

Море пожовклого листя,
Повінь зів’ялих квіток.
Бачу — а може, лиш сниться —
Тихий цвинтарний куток.
В мряці сіріє могила,
Хрест на могилі скрипить.
Біля хреста — моя

Цить! То не хвиля шумить,
Не ріка котить срібні хрусталі.
То невпинно пливуть
У невідому путь
Людські сльози, терпіння, печалі.

Часом на проході в городі,
Де рожі цвітуть і лілеї,
Або у тінистій алеї,
В вечірній літній прохолоді
Помежи чужою юрбою
На хвилю стрінуся з тобою.

Присяг би, що бачу ті

Чи тямиш? Ясний, теплий день,
Шумить в ріці вода,
З блакиту капає огень
До людського нутра.
Ніде ні хмарки, тишина,
Лиш серце б’є, шумить ріка, —
Чи тямиш?

Чи тямиш?

Чогось очі серед ночі
Ніяк не замкнуться,
Чогось сон прийти не хоче,
Лиш думки снуються.

Ніби тії сиротята,
Ніби ті без роду,
Що не мають мами-тата,
Лиш п’ють гірку

Чоло біле при чорній одежі,
Як при хмарі вечірня зірниця.
З ока світло паде так на лиця,
Як від місяця срібло на вежі.

В тих очах затираються межі
Між життям та між тим, що

Я знаю, що нема мені
Між вами місця, браття милі,
В життя бурхливій товкітні,
Як сироти, ідуть пісні,
Застукані, безсилі.

Та ярмарок отсей марний
Колись таки

Як шумно хвиля грає,
Як бистро в діл біжить!
Весельце хвилю крає,
А плесо мерехтить,
як жемчуг.

Весельце хвилю крає,
З човна несеться спів,
По берегах лунає

Розжалобилася душа
У смутках непомірних,
Що збулась радості життя,
І що опущена, сама
Йде по полях безмірних.

Йде в пізню осінь. Сніг паде
І в сірій грязі тає.
Ні

За мотивами української народної казки “Кривенька качечка”

І

Був собі дід і баба,
Та була в них курочка ряба…

(Ні, не так!)

Був дід Монька,
Мався він

Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки

I

Померла мати,
І батько мачуху привів до хати.
А була в нього