Богдан Лепкий

Я пережив свої бажання
І мрії пережив свої,
Осталися одні страждання,
Одні в сердечній пустоті.

Від лютих бур лихої долі
Зів’яв цвітучий мій вінець,
Самотній, переношу

Бачу, як лине в день ясний, в погоду,
Личком ясніє,
Під вечір лине десь над сонну воду
І тихо мріє…
Мріє, що своїм коханням врятує
Когось, хто хорий.
Ах, щораз дальше

Забудь! Покинь! Іди і не вертайся,
Хоч серце рветься і бунтуєсь грізно.
Спішись, тікай, рятуйся і спасайся!
Скоріш! Бо хвиля — і буде запізно!

Забудь! Покинь!.. Які чудесні

Забула ти той чар розмови
У вечір тихий, вечір сірий.
(Туман сріблистий крив діброви,
І сум був без кінця, без міри).

Забула ти той жар могучий,
Що вперве відзивався в

Забути?.. А чому ж являєшся у снах?
Чому живеш в моїй уяві?
І чом тебе одну у мріях і в думках
Так ясно бачу, мов наяві?

Чимало образів час порохом прикрив,
Чимало ран

Море пожовклого листя,
Повінь зів’ялих квіток.
Бачу — а може, лиш сниться —
Тихий цвинтарний куток.
В мряці сіріє могила,
Хрест на могилі скрипить.
Біля хреста — моя

Тихо, легко і спроквола
Білий сніг паде, як з сита,
Вже ціла земля довкола
Ним прикрита.

Забілілися діброви;
Сосни, берести і дуби
Вже дістали для обнови
Білі

О, стріхи мої низькі,
О, гори мої сині,
Які ви серцю близькі,
Я чую вас щолиш нині!

Я щолиш нині бачу
В чужім далекім краю,
Коли за вами плачу,
Коли про вас

І ми пішли. Пішли над тую річку,
Що звесь чуттям, коханням і тугою.
І ми пішли в осінню тиху нічку
Ген від людей і потонули там
на саме дно.

Й побачили ці пишні

І я мав свій рожевий сон,
Мені він раз лиш снився.
Ударив вітер до вікон,
Збудив мене, прогнав мій сон —
Мій сон, мій сон скінчився!

В думках не раз мандрую я полями
Доріжкою вузенькою крутою,
Якою бігав скорими ногами
Дитиною малою.

Кожніську межу знаю, кожну ниву
І полину корч кожний, кожну квітку,

Коли б я паном був і мав великі села —
Продав би їх, щоб тільки ти була весела.

Коли б я скрипку мав і вмів чудово грати,
То грав би від душі, щоб ти могла гуляти.

Коли б я

Коли в саді листок останній зжовкне
І цвіт останній у городі зв’яне,
Коли остання пісня в полі змовкне
І осінь пізня і глуха настане —
Тоді згадаєм все, що було миле
І від

Ти ідеш. Ти ідеш, за тобою
Мої мислі, як тінь, поступають,
Вони правлять твоєю ходою,
Куди ступиш — твій крок кожний знають.

Ти заснеш. Ти заснеш, над очима
Мої думи літають,

Субота. Вечір. Череда остання
Скотилася з зеленого узгір’я,
Мов з виднокруга сива хмарка рання.
Останній віз доїхав до подвір’я —
Роботі край. Ще тільки дим снується,
Мов

Така чудова нічка,
Неначе сон о раю.
Чи єсть що краще в світі —
Єй-богу, я не знаю!

Хотілось би вселенну
До серця пригорнути,
Що гарне — пам’ятати,
А що лихе —

Ми йшли з собою. Тихий май,
Зелений май розцвівся,
Ми йшли з собою, де ручай,
Як вуж лугами вився.
Ми йшли з собою. Ранок був,
Черемха біла цвіла…
Нічо, нічо я не забув,

Минуло літо. На стерні
Полукіпки дрімають,
А доокола них плуги
Вже ниву підкидають.

На небі хмари. З-поза хмар
Каправе сонце світить,
Ненагодований товар
Женуть з

Дивуєшся, чому мій спів
Не той, що був колись.
Дивися! Сльози ріками
По краю розлились.

Сторощені гаї, ліси,
Замовкли солов’ї,
Змінилися, я знаю це,
І співанки

Широкий, рівний шлях
В пустий простір біжить,
Тополі по боках,
І вітер в них шумить:
Шу-гу! Шу-гу!

Мандрую сам. Куди?
Нікого не стріну,
Згубилися сліди
У рідну