Богдан Кравців

Юркові

Про дні колишні горді та хоробрі
снуються спогадів нікчемні тіні,
то сняться: береги, що в п’яній піні,
нових країн запаморочний обрій.

То знов нуді

Ой, забарився місяць у крузі…
З народної колядки

Тим, що в дорозі, місяцю ясен,
Ой, що в дорозі в ніч оцю темну,
в далекім полі одним-одніські,
як біла далеч і біле

Сонце мережить стіни суворі
в сяйва і злоті квадрати.
Ой, відбиваються в серці й навколо
чорними смугами ґрати…

Там — в синім небі льоти пташині
піснею волі й пориву.

Знечев’я березневе сонце
на тьмяних шибах розцвіло
і жайвір через ґрати сипле
дзвінке, розкотисте срібло.

І сниться провесна далека
і подих піль і шум дібров —
і за

Одбився я від серця Твого й дому,
де юність розцвіла рум’янолиця —
і полонила дні мої в’язниця,
мої дороги в далеч невідому.

Не раз я тугу вговтую й утому,
та спогадом горить

В місті хуґою, вихром і холодом,
ніч плюскотом хлюпоче об брук —
і на мить я в затишку, що молодо
квітне щастям, теплом твоїх рук.

І за мить, як піду по дворі тими
вулицями,

В’язничних дум і днів нещадні жорна
Здавили серце вбгане у квадрати
холодних келій, де замки та ґрати, —
але людина вільна й необорна.

І з челюстів закутих ям, мов з

І білий лист — і блимавка — і нетлі
над полум’ям тремким… Далеко — ти!
І тонким зашморгом шорсткої петлі
стискає горло туга самоти.

Слова безвпину крутіжем

Полудня літнього розжеврений розлив
і гусне оливом важким повітря.
І тільки в далині: Гроза майбутніх злив,
і подих бурі і рвучкого вітру.

Ми вдвох посеред піль. Тремтить гаряча

Не виплакуй єдиного, мати,
не чекай свого сина.
Не знайшли в нього ймення,
тільки стяжку знайшли злотосиню.

Поховали тайком твого сина
друзі цьковані, гнані —
на високім

Зелена гуща саду — і в гілок прогалині:
сіножаті, луги, дороги срібна смуга,
самотній манастир над кручею яруги,
і вранішнім рум’янцем обрії запалені.

В прогалині гілок, як у

I
І знов — весна… Вже нарік двадцять літ
Минеться з часу, як весняним шумом,
Невтишним гулом у серця хлоп’ячі
І в вікна шкільних заль в Народнім Домі
Прорвався так негадано,

Руки стужавіли в змагу, окріпли карби і мозолі.
Полудень серце настиг — час достигання і жнив.
Розкоші, миру, ні тиші, ні величі-слави я прагну —
тільки снагою даруй, Господи, слово

Як щороку буйна повідь зелені
заливає сквери й бульвари.
Рожевіють квіттям яблунь встелені
сірі бруки, спалені з жари.

Як щороку поглядами млосними
Квітнуть вродливо очі

Вгрузаю знов у грязь розхляпаних шляхів,
де слід людей захльостує сльота й болото,
де в обрій уп’ялись жердки трухлявих віх
і далеч загороджена хитливим плотом.

Здається: Зриви

“Час гоїть все!
засклеплює криваві рани,
утишує і тугу й біль,
холодним роздумом зарання
уговтує пориви смілі,
шалені зриви…
І несе
і злагоду, і тишу й мир,
життя

Світлій Пам’яті Колодзінського Михайла і Коссака Зенона — Вояків Карпатської України

Чекаємо вістей од Вас… Позавчора, ще вчора,
ще вранці сьогодні — лунали етером, пливли

Коло світоньки, коло нової…
Там дівоньки вилечко в’ють.
— “Вийте, дівоньки, собі й мені…
Собі звийте з рути, з м’яти,
Мені звийте з барвіночку!”.
З весільних

Із миру тихих сіл, де тиння й обороги,
де дим хатин курних і курява дороги,
нас туга надила, зряджала наші сни
і човни молоді в незнаний, ссяйний,
заобрійний ген світ. Нестримні,

Як птахи в далечінь, під бурю і під громи,
від рідних зір і гнізд відбилися давно ми.
Йшли повенню вогні. І задуми й доми
згаряли нам дотла — і далі ми з дітьми,
тікали далі в світ