Богдан Кравців

“І простір рве і ранить —
о, скільки ж то відчинених дверей
в далекий світ шляхів незнаних”.
О. Лятуринська: Княжа емаль

Сплелися дні й дороги мерехтливо
В мрійливу

Ми будем кров морити,
Тіло труждати,
Кості ламати,
Людей мордувати.
Із замовляння від пропасниці

І грішні душі і мерців у гробі
лишивши в мирі, вихватний — мов

“Чудесні дива ходять по морях
і манять нас і закликають ніжно.
Та що нам їхній малиновий стяг,
коли не стяг це нашої вітчизни!”
Ю. Яновський: Чотири шаблі

Під

Коло світоньки, коло нової…
Там дівоньки вилечко в’ють.
— “Вийте, дівоньки, собі й мені…
Собі звийте з рути, з м’яти,
Мені звийте з барвіночку!”.
З весільних

“Ой, забарився місяць у крузі,
місяць у крузі, гість у дорозі”.
З колядки

Одбиті від порогів рідних дому,
від рідної одірвані землі,
заметені в чужину невідому,

Рано в неділю зелене вино саджене
А в неї
Стратили літенько гречнії молодці
За неї.
Із колядки, що її співають вдові

Займаються вогнем, горять дерева
одне за

Так важко нам — в Берліні, чи Гамбурзі,
В Брюсселі, Римі, чи бозна де ще
Тривати нині в зір чужому крузі!
Та несказанно важче, боляче
І сльози і слова ковтати, друзі,
Збагнувши

Одходить важко день, схиляється в прощанні,
промінням гладить сад і яблука останні,
що завтра зірвуть їх. Мов не було весни!
Доріжкою в поля і доня і сини
пішли гуляти ще веселі

І знову хвилями чужинного одбою
осінні плинуть дні. Вологою рясою,
краплинами срібла кладеться перший сніг
на синю прозолоть очей твоїх ясних,
далекої — мов сон — землі моєї

Під тую вербу стежечка,
туди ішла дівочка,
да несла золото в приполі,
да розсипала на море…
З весільної пісні

Ой, понад море, по степу, роздоллі —
з предвіку

“І спали
упившись кровію, кати,
Твоєю кровію! А ти
возстав от гроба! Слово встало,
і слово правди понесли
по всій невольничій землі
Твої апостоли святі”.
Т.

Із миру тихих сіл, де тиння й обороги,
де дим хатин курних і курява дороги,
нас туга надила, зряджала наші сни
і човни молоді в незнаний, ссяйний,
заобрійний ген світ. Нестримні,

Як птахи в далечінь, під бурю і під громи,
від рідних зір і гнізд відбилися давно ми.
Йшли повенню вогні. І задуми й доми
згаряли нам дотла — і далі ми з дітьми,
тікали далі в світ

Вінок сонетів

І
У день весни, під образом Марії,
Травневої неділі — світанні,
Дзвінка й рожева, наче промінь ранній,
Лелітна і тремка, мов приторк мрії,

У

Барвисто на столі невістульки та й айстри.
— Чому спинився ти, поник, примхливий майстре
сонетів міряних, розкотистих октав?
Чом зошита згорнув та й олівця одклав?
Тож осінь вже.

Ой, по горі ромен цвіте,
Долиною козак іде
Та у журби питається:
Де та доля пишається?
Т.Шевченко: Кобзар

Ще у колисці над малим тобою
майне, окриє срібним

І на хребтах їх проти місяця
Вилискує зловісно шерсть…
В. Свідзінський: Баляди

Накинувши наопаш сіру свиту,
никатиме понурий, вовкуватий
по застумах села і нетрях

Взєли шєпочки поза крисочки,
Взєли шабельки поза обельки…
Просє господа, своєго пана:
— Можний наш пане, пане Гавриле!
Гой, пусти ж ти нас й а в гор на війну!
— Я вас не пущу,

Уже вечір, вечірній вітер…
В. Свідзінський: Зрада

Осіння прозолоть: і смутку сутінь,
і відходу негаданого біль,
і на верхів’ях стишених топіль
проміння соняшне.

…і рід не приймає…
З народної пісні

Я — батько роду, пращур сивобровий,
що в сизу давнину колись умер,
і в надрах печі, як у тьмі печер,
живу — про поле дбаючи,