Богдан Кравців

Кишать і клубляться темничні двори
живлом, що сласне бурі й неспокою:
злорадним братством й молоддю палкою
й пометом всяким людської потвори.

І спільних днів і леж закон

Тремким промінням сонця злототкані
твій погляд, усміхи та шовк одії —
тобі ясній шлють очі молодії
і цвіти й вітер захват свій у дані.

В твоїх світлицях вільних, владна

Вітражі ґрат — так наче в буцигарні,
гудуть перебовком глухим органи,
кадила дим сотається із грані
із двору тягнеться сопух пекарні.

Гуртами скупчилися в’язні карні —
оті,

Панні Нілі…

Білим листкам оцим, ясная панно,
я не довірю ніяких таїн —
і перед ними, як перед вами,
мислі сховаю мої.

Прості слова тут, неначе платочки
цвіту

Одбився я від серця Твого й дому,
де юність розцвіла рум’янолиця —
і полонила дні мої в’язниця,
мої дороги в далеч невідому.

Не раз я тугу вговтую й утому,
та спогадом горить

Знечев’я березневе сонце
на тьмяних шибах розцвіло
і жайвір через ґрати сипле
дзвінке, розкотисте срібло.

І сниться провесна далека
і подих піль і шум дібров —
і за

Замок загримав, змовк — і серце зразу
забилося до чорних ґрат і криці
в холодній мороком цвілим темниці,
де стіни криють крик, і брид, й образу.

І порвані із гострого

В’язничних дум і днів нещадні жорна
Здавили серце вбгане у квадрати
холодних келій, де замки та ґрати, —
але людина вільна й необорна.

І з челюстів закутих ям, мов з

Гуляють зайчики по стінах,
я ж казку соняшну сную:
То дівчина золотокоса
зіходить в келію мою.

Милуюся грудьми ясними,
цілую очі їй, уста…
І гаснуть зайчики, і

Ой, забарився місяць у крузі…
З народної колядки

Тим, що в дорозі, місяцю ясен,
Ой, що в дорозі в ніч оцю темну,
в далекім полі одним-одніські,
як біла далеч і біле

Гарячим, розжеврілим скерцом
Тюльпану цвіт розцвів,
Мов серце стривожене серцем,
Мов погляд юний твій.

Вже й тишу, дожиданням п’яну,
Пойняв кривавий блиск:
То полум’ям

Утиснене в холодні ржаві шпуги
і скуте серце пов’яззю зо сталі —
невговтане все рветься далі й далі
й палає лалом пориву й натуги.

І в зимних штаб і ночей чорні смуги
вплела

Паде на очі морок, глухнуть вуха —
і в келії шпитальній приостанці
сухоти в’язнів сушать, точать пранці
і крик калік причавлює ядуха.

Та в живчиках, очах і глибах

Чекає осінь винозора,
об багру й золота ясна:
Як грона винні в неї груди,
уста ж, мов келихи вина.

Прийду небавки і, як любку,
зустріну осінь десь в саду,
і до грудей

I
То цвітом липи пахнуть вечори,
дурманять пахощами м’яти —
і в’януть нам уста з жари,
з жаги — як цвіт троянд зім’ятий.

І в млі пахучих ночей голубій,
в безтямі любого

П’яний, сподіванками щасний
від тебе я пішов колись.
І ось — неждано – наді мною
в’язничні роки пронеслись.

Карбами карбували серце,
в’ялили мороком жури.
Які ж, які

Тріпочеться і рветься серце
і раниться до ґрат, як птах,
спочити прагне хоч хвилину
на захисних Твоїх руках.

Та, як прийду до Тебе, Нене,
не зажурю Тебе й на мить.
Ти не

На світлих ранків білоцвітній скатерті,
у пеленах, що прозолоть навсоння
їх ткали невсипущі мрії матері,
леліткою яснолеліє — доня.

Над нею пливом оболоки синяви —
блакить в

Вже крильми осінь має, плине,
і вже десь в золоті гаї —
і знов ячання журавлине
об ґрати вдарило мої.

Та в мене дні закуті стуга,
не вирвуся, не полину —
і тільки гостра,

В місті хуґою, вихром і холодом,
ніч плюскотом хлюпоче об брук —
і на мить я в затишку, що молодо
квітне щастям, теплом твоїх рук.

І за мить, як піду по дворі тими
вулицями,