Богдан Кравців

Блищать поля важким сріблом землі
і золотіє ліс осіннім листом:
Далеко в хмарах кличуть журавлі
за ясним сонцем в далечінь одплисти.

В незнану далечінь, де буйні дні
пливуть

З тобою саньми прудко плинем,
і плине шум сосон вгорі,
і чути гавкання веселе,
і ваблять світлом хуторі.

Прокинусь — і на очі кине
плетінку чорних смуг вікно,
скрипить

Спалився, витлів юний липень
і серпень вигорів дотла,
і літо бабине снується
тендітним прядивом срібла.

Померкли промені веселі,
померли літошні квітки —
і вже на ґратах

Прибралися гілки та ґрати
у навись крижаних намист —
і в зимну заметіль до мене
прибився з дому білий лист.

То пише Батько, що зимою
твердою їм самотні дні,
що поморозили

Кишать і клубляться темничні двори
живлом, що сласне бурі й неспокою:
злорадним братством й молоддю палкою
й пометом всяким людської потвори.

І спільних днів і леж закон

В місті хуґою, вихром і холодом,
ніч плюскотом хлюпоче об брук —
і на мить я в затишку, що молодо
квітне щастям, теплом твоїх рук.

І за мить, як піду по дворі тими
вулицями,

Вітражі ґрат — так наче в буцигарні,
гудуть перебовком глухим органи,
кадила дим сотається із грані
із двору тягнеться сопух пекарні.

Гуртами скупчилися в’язні карні —
оті,

Знечев’я березневе сонце
на тьмяних шибах розцвіло
і жайвір через ґрати сипле
дзвінке, розкотисте срібло.

І сниться провесна далека
і подих піль і шум дібров —
і за

Одпливали хмари, даленіли зорі,
І рожевий ранок ізринав з води —
Як виходив з дому в далеч неозору
Хлопцем молодим.

Полоняли гори, і степи, й роздоли,
Все нові країни й обрії

Твердих годин настирливі удари
силяю в дні в малій темничній нижі —
і знаю: десь вогні ненатлі й хижі,
лишає осінь десь криваві згари.

А тут нудьга задрипані обмари,
і дні

Гранчасті шпуги ґрат і шпік у кості
шмагає вітер їдкістю жаливи…
Йде березень, відталь і теплі зливи,
і все п’янітиме в нестримнім рості.

Прорветься цвіт на пуп’янках і

I
То цвітом липи пахнуть вечори,
дурманять пахощами м’яти —
і в’януть нам уста з жари,
з жаги — як цвіт троянд зім’ятий.

І в млі пахучих ночей голубій,
в безтямі любого

Ой, забарився місяць у крузі…
З народної колядки

Тим, що в дорозі, місяцю ясен,
Ой, що в дорозі в ніч оцю темну,
в далекім полі одним-одніські,
як біла далеч і біле

Листи на безвість розкотила,
порвала хуртовина зла.
І снилось, що ножем холодним
мені ти груди пройняла.

І я не знаю: чи верзлося,
чи справді це? Далеко — ти…
І ні

Червоних мурів цямрини чотири —
і вглибі двору в’язнів чорне коло
повзе, снується кроком в’ялим, кволо —
і йдуть горою і дощі і шквирі.

І тільки часом, як в огнянім

Паде на очі морок, глухнуть вуха —
і в келії шпитальній приостанці
сухоти в’язнів сушать, точать пранці
і крик калік причавлює ядуха.

Та в живчиках, очах і глибах

Гарячим, розжеврілим скерцом
Тюльпану цвіт розцвів,
Мов серце стривожене серцем,
Мов погляд юний твій.

Вже й тишу, дожиданням п’яну,
Пойняв кривавий блиск:
То полум’ям

За муром одцвіли каштани.
І вільний вітер залюбки
до мене в келію доносить
останні білі пелюстки.

Дивлюся, друзі, і верзеться,
снується радісно мені,
що може так і вам

На світлих ранків білоцвітній скатерті,
у пеленах, що прозолоть навсоння
їх ткали невсипущі мрії матері,
леліткою яснолеліє — доня.

Над нею пливом оболоки синяви —
блакить в

Тріпочеться і рветься серце
і раниться до ґрат, як птах,
спочити прагне хоч хвилину
на захисних Твоїх руках.

Та, як прийду до Тебе, Нене,
не зажурю Тебе й на мить.
Ти не