Богдан Кравців

З села йшли ґазди (блідли зорі
і блід Чумацький Шлях)
— Гей, чий це плуг сьогодні оре
так рано на полях?!

Сіріє хтось на небосклоні,
йде в сяйвах віч своїх.
І ясен плуг і

Маленький образок: по ріні рине Прут,
Ліси на збочах гір —
Далеким спомином якимсь стривожив грудь,
Згадав, неначе ліс захована кимсь шишка,
Зелені гори, бір.
Маленький образок

Вже сирени на од’їзд гучний затрубіли:
— Золотий, буйний стяг піднесіте!
Б’ється серце і рветься у білих вітрилах,
як вітер…

— Хто сказав, що залізні оці кораблі
Це не наші

Шелестітиме сіно на столі під скатертю,
дідуха у кімнату хтось повагом притащить,
і покотяться діти на солому простерту —
Все по-давньому! Тільки… Мов торік… було краще…

З

I
Чорний поїзд у зоряній ночі,
Хмари іскор — полум’яний дим.
У вагоні волошкові очі:
Із куточка вогнем молодим.

Миле личко загорнене в хустку
І карміном розцвілі уста

Не до Юдеї шлях вам,
вертайте й за Галилеї!
Ідіте на Вкраїну…
П. Тичина: Скорбна мати

I
Сиділи круг багаття
у шкурах, наче звірі —
і хтось: Христос родився!

I
Лицарю білий, приїдь і витай поміж нами!
Ось вже за горами сяє й горить нам шолом твій,
золотом ткає проміння розстелені мряки,
цвітом твоєї одежі сади розцвітають,
в росах

Осмеркне запал слів і зсутеніють речі –
і з померхів у сад виходиш ти надвечір
і з дивом дивишся: згоріли ясені,
зотліли липи вже в жовтневому вогні.
І тільки повз плетінь стежок

Я незнаному навстріч зряджаю удень кораблі:
лопотять так весело, мов крила, їх паруси білі
і до них розсипаються сонцем і гомоном хвилі —
і несуть їх одважні вітри до чужої

Кривавим листом котить падолист –
І серце прагне знов далеких візій.
Щоб понад нами знову пронеслись
Бої одважні і залізні!

Щоби дзвеніли списи і шаблі
І жах вогню будив до

Зачервоніли черебці й черемхи,
Черешні й вишні червень зчервонив,
Червінцями багріють оберемки
Червцю і золота пшеничних нив.

У чагарях зелених і черпатих
І спів і чиргіт,

Да не ущитятся щити своими,
и да посечени будут мечи своими.
Договір Ігоря з Греками 944 року

В ясну далінь Колхіди-України
ти через море негостинне й чорне
синів

Як ніжна праосінь ти йдеш – моїми снами.
М. Зеров. «Камена»

І зелен-зілля й зеленяві клени,
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений

Радісно дуже дзвіночками коні,
Хлопчики з криком розносять різки,
В вікнах широких якоїсь цукорні
Злото-червоно-зелено лямпки:

Чорт із кутка, з-за вогняної маски
Вічно

Червневий день в іржі черленій
і луки черленню взялись.
Зозуля нам кує на клені.
Усе, кохана, як колись:

Чебрець, васильки – і цілунком
Осотує пахуча нить –
і дзвонить

І тугу, й гострий біль, тривожних днів неспокій
розводив гоже ти в майстерності високій
сонетів різьблених, станких олександрин,
стоявши, наче жрець – між варварів один,
при олтарі

Догнав голуб сивую голубку
на калиновій вітці.
Із пісень, зібраних Грінченком

Рясним вогнем в Купальному багатті
горіли коси русі й зорі віч –
і вабила снажна

З урочищ і гаїв, із рідного привілля –
в чужину ідучи – узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець,

Учора мов – хлопчиною замурзаним
Я рвався з долею у жмурки гратись.
Стругав і коней, і вірші – і з музами
Ставав неначебто запанібрата.

І вже ось літо відтрубило сурмою.
Все

І як будуть вівчарики білі вівці пасти,
будуть моі співаночки за крисаню класти.
Із коломийки

Служу Камені знов. Віршую водно й тільки.
І друзями мені: Овідій, ніжний