Богдан Кравців

Дзвіні

Кричать в корчах качки і каченята,
Над плесом линуть леготи імли,
Леліють хвилі й листяним лататтям,
Лілеями заплави запливли.

Відкривши двері зрання, для

З жорстоких ниток ждання дні, і ночі ткані,
Немає посланців, ані листів нізвідки.
Замислений сиджу, застиглий у чеканні,
Ждучи хоч слова лиш, хоч радісної звістки.

І мариться не

Юнацького не зарікаюсь запалу,
Як плине рік осінньою рікою.
Себе — за криком журавлиним — зопалу
На переліт у вирій не рокую.

Живу політтям справжнім, неуроєним —
(Згадками

Тут не співають солов’ї і жайвір
Тонкої нитки не пряде у небо —
Згадки про те такі ж далекі й зайві,
Як те, що відцвіло нам колинебудь.

Майнули образи колись

Від пишних пахощів кадил і ладану
Втечем на осліп до живих воріт:
В обміть квіток і променів невладнану,
В липневу повідь зелені взабрід.

Обіруч квіття в жмені наберем

В садку вишневім килимом навсоння,
Шалвія зашарілася твоя,
Зіп’явшись до вікна, схилився сонях
І ронять пелюстки кущі троянд.

Як завтра вернешся по злім безсонні,
По днях, що

То часом, горем зморені, запрагнем
Уста замкнути міцно на замок,
Щоб згустком прориваючись багряним
У горлі біль, застрягнувши замовк.

І буде так, що раптом зненароку
Нагряне

І мука і морок дні твої притьмарили,
Приглушений принишк рятунку клич.
Обмарно з’юрмились шпитальними примарами
Наокруг обриси чужих облич.

Лежиш розтерзана й самотня

Відходить осінь на зимінь до бору
Збираються летіти лебеді —
І чути пісню, мов пораду добру,
Вмовляння: — Збудуй хатку з лободи…

Зриваються слова, немов у проруб,
Метаються,

То так наче справді, немов і навмисне —
В устах вже оскомина посмаком згірклим:
Тяжіє над плічми поліття нависле,
Сутужно йти в нору, злізати зле з гірки.

Похилені віком ще

Намистини, блискітки та оздоби,
Минулої прослави черепки —
Із тремтом зберігаємо, як здобич,
Як рук мистецьких витвір чарівкий.

Призбиране добро усе прерізне
В коробках

Долавши самоту лиху й невсипливу,
На клапті ночі-дні рвучи з нестями,
Щоднини безліку разів ходитимуть,
До скринечок поштових за листами,

Щодня вони даремно так чекатимуть,
У

Була пора незморена й незгіркла:
Село подільське, болота й вітри,
І ще на обрії Вовківська гірка —
Хлоп’ячий край мандрівок і відкрить.

В той ранній світ вертатися не прагнем

В руїн і розкопів країні древній
Із тьми віків шляхи в майбутнє мріють.
Там ранки задивляються рожеві
В розквітлу синь очей твоїх, Андрію.

Як і судила доля юнакові,
Про

На безвість провели ми осінь мокру,
Знедужалі перетривали зими —
І хмари, що збиралися наокруг,
Попроминали прочуттями злими.

Виходим з хати знов у ранок ясен
І знову очі

Знялось осоння світле й вихрувате
Над зелень плеканих тобою гряд.
Кущами сонця й золотастих ватер
Здовж огорож форзитії горять.

Вривається притьмом бентежний вітер
У двері й

Недільний день народин квітне Олі —
Вродливій нашій і солодкій панні —
Рожевими пелюстками маґнолій,
Чарками чарувальними тюльпанів.

Бажанням квітне день квітневий Олі,
Щоб

Лелітну прозелень тремкої бруньки,
Квітневих вод розілляті струмки —
Мороз морозить в іскряні бурульки,
Крихкі й ламкі під приторком руки.

Знічев’я сніговії білі коні
Знялися

Розбіглися шляхи чужі й недобрі —
І грузнуть кроки в непрохідну твань
І вже випродуєм гуртом і вроздріб
Все більше із призбираних надбань.

У сутіні вечірній неозорій
Ще

Знов сипле снігом туга невтишима —
Холодний і самотній квітень тут…
Але співає ще Твоя пташина,
Рожево так маґнолії цвітуть.

В далекім небі Хрест Південний світить,
Надвоє