Богдан Кравців

В садку вишневім килимом навсоння,
Шалвія зашарілася твоя,
Зіп’явшись до вікна, схилився сонях
І ронять пелюстки кущі троянд.

Як завтра вернешся по злім безсонні,
По днях, що

Судомить розпач, ломить кості хрустко,
Трощить і думи й почуття на хруст, —
І болю крик гарячим крови згустком
Зривається із похололих уст.

Здавалося б, що руки ось

Ждемо рятунку навіч і навсплячки,
Як визволу весняних вод з-під криг,
Та й інколи вже раді б з нетерплячки
Вдаватися до ворожить старих.

Щоб чарами зламавши злі

До тебе, що сама така у тьмі шпитальній,
Щоднини їдучи з розквітчаних роздоль,
Не знаю, що везти тобі: чи горстку далій,
Чи пагінці струнких рожевих ґлядіоль?

Не відаю, як в

То часом, горем зморені, запрагнем
Уста замкнути міцно на замок,
Щоб згустком прориваючись багряним
У горлі біль, застрягнувши замовк.

І буде так, що раптом зненароку
Нагряне

Відходить осінь на зимінь до бору
Збираються летіти лебеді —
І чути пісню, мов пораду добру,
Вмовляння: — Збудуй хатку з лободи…

Зриваються слова, немов у проруб,
Метаються,

То так наче справді, немов і навмисне —
В устах вже оскомина посмаком згірклим:
Тяжіє над плічми поліття нависле,
Сутужно йти в нору, злізати зле з гірки.

Похилені віком ще

Намистини, блискітки та оздоби,
Минулої прослави черепки —
Із тремтом зберігаємо, як здобич,
Як рук мистецьких витвір чарівкий.

Призбиране добро усе прерізне
В коробках

Від розкоші і солодко й солоно:
Кохання мить поміниться мельком,
Вагітність юна заокруглить лоно,
Набрякнуть груди повно молоком.

В годину мук, що гряне раптом потім,
Не сила

Ударять дні твердими добами,
Мов заморожені у кризі:
Боюсь, щоб серця не продовбали,
Не вгризлися до зламу в крижі.

Молюсь, щоб злидні не придибали,
Не заморили крови й пісні

Долавши самоту лиху й невсипливу,
На клапті ночі-дні рвучи з нестями,
Щоднини безліку разів ходитимуть,
До скринечок поштових за листами,

Щодня вони даремно так чекатимуть,
У

В руїн і розкопів країні древній
Із тьми віків шляхи в майбутнє мріють.
Там ранки задивляються рожеві
В розквітлу синь очей твоїх, Андрію.

Як і судила доля юнакові,
Про

На безвість провели ми осінь мокру,
Знедужалі перетривали зими —
І хмари, що збиралися наокруг,
Попроминали прочуттями злими.

Виходим з хати знов у ранок ясен
І знову очі

Знялось осоння світле й вихрувате
Над зелень плеканих тобою гряд.
Кущами сонця й золотастих ватер
Здовж огорож форзитії горять.

Вривається притьмом бентежний вітер
У двері й

У день народження твого у квітні
В садку твоїм косичиться весна,
Стукочуть до дверей вишневі віті,
Нарцизи заглядають до вікна.

Злинають в далеч за тобою ручки,
І погляди, й

Не раз у день розхристаний, пом’ятий
Негаданий прониже щем:
Знетямить пригад пахощами м’яти,
Між пучками розтертим чебрецем,

Знічев’я очі зустрічні наврочать —
І зрине в

Недільний день народин квітне Олі —
Вродливій нашій і солодкій панні —
Рожевими пелюстками маґнолій,
Чарками чарувальними тюльпанів.

Бажанням квітне день квітневий Олі,
Щоб

Розбіглися шляхи чужі й недобрі —
І грузнуть кроки в непрохідну твань
І вже випродуєм гуртом і вроздріб
Все більше із призбираних надбань.

У сутіні вечірній неозорій
Ще

Знов сипле снігом туга невтишима —
Холодний і самотній квітень тут…
Але співає ще Твоя пташина,
Рожево так маґнолії цвітуть.

В далекім небі Хрест Південний світить,
Надвоє

Заслуханий у днів минулих музику,
У вроди недоспівану ясу,
Із чебрецем зав’язаний у вузлику
Жмуток листків записаних несу.

Із чарувань високомовних творчости,
З поривів у