Богдан Кравців

Заглиблений у незглиб-незвідь трансу,
Шукаю слова ярого пракорінь,
Щоб вивести його в дорідну стансу,
У строф рядки роздзвонені, прозорі.

Наставлений на лад вродливий і

Трапляється не раз нам день урочий,
Так наче справді йде все зло на злам —
Та раптом чорна розпач мов наврочить,
Ламає нас із лихом по полам.

Зривається із горла горя

Вбирається в багряні барви грядка,
В мальованку із айстер і шалвій,
То криється у мряки срібні рядна,
В дощу і мли скуйовджений завій.

Майнули з вітром у польотах

Збиває травма пошибом тужавим
Чуття й бажання у грудки застиглі, —
Та вперто їх пекучим болем плавим,
Мов груддя руд в розжевреному тиглі.

Повитравлявши випари

Так наче у мелодії настирливій
Знов починає пригадом ятрити,
Що відлітати треба ось у вирій,
Збиратись до заобрійних воріт.

На прю поставши, решту сили міряю
З похилим віком,

Цвіркочуть цвіркуни, мов з ошаління,
І коники-стрибунчики цвірчать —
Сповняє спів їх повінню довкілля
І піль і вулиць, сквери й сіножать.

Не зможуть їх зірки, що

Дзвіні

Кричать в корчах качки і каченята,
Над плесом линуть леготи імли,
Леліють хвилі й листяним лататтям,
Лілеями заплави запливли.

Відкривши двері зрання, для

Тут не співають солов’ї і жайвір
Тонкої нитки не пряде у небо —
Згадки про те такі ж далекі й зайві,
Як те, що відцвіло нам колинебудь.

Майнули образи колись

Від пишних пахощів кадил і ладану
Втечем на осліп до живих воріт:
В обміть квіток і променів невладнану,
В липневу повідь зелені взабрід.

Обіруч квіття в жмені наберем

В садку вишневім килимом навсоння,
Шалвія зашарілася твоя,
Зіп’явшись до вікна, схилився сонях
І ронять пелюстки кущі троянд.

Як завтра вернешся по злім безсонні,
По днях, що

Судомить розпач, ломить кості хрустко,
Трощить і думи й почуття на хруст, —
І болю крик гарячим крови згустком
Зривається із похололих уст.

Здавалося б, що руки ось

Відходить осінь на зимінь до бору
Збираються летіти лебеді —
І чути пісню, мов пораду добру,
Вмовляння: — Збудуй хатку з лободи…

Зриваються слова, немов у проруб,
Метаються,

То так наче справді, немов і навмисне —
В устах вже оскомина посмаком згірклим:
Тяжіє над плічми поліття нависле,
Сутужно йти в нору, злізати зле з гірки.

Похилені віком ще

Намистини, блискітки та оздоби,
Минулої прослави черепки —
Із тремтом зберігаємо, як здобич,
Як рук мистецьких витвір чарівкий.

Призбиране добро усе прерізне
В коробках

В руїн і розкопів країні древній
Із тьми віків шляхи в майбутнє мріють.
Там ранки задивляються рожеві
В розквітлу синь очей твоїх, Андрію.

Як і судила доля юнакові,
Про

На безвість провели ми осінь мокру,
Знедужалі перетривали зими —
І хмари, що збиралися наокруг,
Попроминали прочуттями злими.

Виходим з хати знов у ранок ясен
І знову очі

Знялось осоння світле й вихрувате
Над зелень плеканих тобою гряд.
Кущами сонця й золотастих ватер
Здовж огорож форзитії горять.

Вривається притьмом бентежний вітер
У двері й

Розбіглися шляхи чужі й недобрі —
І грузнуть кроки в непрохідну твань
І вже випродуєм гуртом і вроздріб
Все більше із призбираних надбань.

У сутіні вечірній неозорій
Ще

Знов сипле снігом туга невтишима —
Холодний і самотній квітень тут…
Але співає ще Твоя пташина,
Рожево так маґнолії цвітуть.

В далекім небі Хрест Південний світить,
Надвоє

Заслуханий у днів минулих музику,
У вроди недоспівану ясу,
Із чебрецем зав’язаний у вузлику
Жмуток листків записаних несу.

Із чарувань високомовних творчости,
З поривів у